Читати книгу - "Друзі зі змієносця"

через нього шлунок, заздалегідь рекомендую всесвітньовідому лікарку доктора Франтішку Бартошову. Її ординаторська за дверима під номером 13. Сподіваюся, ви не забобонні...
Розділ XI ПРОЩАЛЬНИЙ ПОДАРУНОК

Сонце поволі сідало за голу вершину Яворини. Ліси потемніли, їхні зубчасті верхівки вирізьбилися на пурпуровому небі. Зелень на схилі Лопеніка набула золотистого металічного відтінку.

Товариство мандрівників безмежними просторами Всесвіту весело розважалося в залі. Доктор Бартошова відпочивала в кріслі у саду під крислатою запашною липою. Вона так поринула у думки, що не помітила Лідушки, котра тихо підкралася й затулила їй очі долонями.

Лікарка схопила маленькі рученята й засміялася.

Хто ж це може бути? Криштоф?

А от і ні, не вгадала! - зраділа піонерка. - Це я, Лідушка!

А чому ще не спиш? Де ти знову мандрувала так довго?

Коли ж вони так цікаво розповідають про Кварту, про три сонця - і про планету Ікс, - показала дівчинка на товариство, що сиділо за великим вікном зали. - Завтра нема навчання, не відсилай мене спати, - заблагала. - Я б охоче прогулялася з тобою, підеш?

Ти знову за своє? - погрозила їй бабуся жартома. - Ну гаразд, ходімо - на півгодинки, а відтак гайда в ліжко...

Вони вийшли вузьким прорубом на гребінь гори й присіли на низеньку березову лавочку.

На обрії виступав із туману силует Угорського Броду. В долині річки Олсави блищала гладінь нещодавно створеного озера. В сутінках засяяли перші освітлені вікна.

«В нижнім кінці світу, у гірському краю.» - проспівала тихо бабуся й обняла внучку. - Ніколи б я не змогла розлучитися зі Словаччиною, навіть якби знайшли у Всесвіті щонайказковішу планету. А що в тебе на серці, Лідушко? - погладила дівчинку по волоссю.

Бачиш, бабусю, не знаю, як би це тобі сказати, - завагалася та. - Я досі не можу збагнути, як це академік Хотенков пройшов крізь стіну. Ніколи не бачила нічого схожого. Адже у школі ми вчили, що матерія непроникна.

Бабуся допитливо подивилася на внучку й ледь помітно посміхнулася.

Це тебе так турбує? Ну добре. Я тобі поясню... Матерія, з якою ми повсякчас стикаємося і з якої самі складаємося, справді непроникна, хоча й досить рідка. Власне, вона є скупченням величезної кількості атомів, ти це знаєш. Але навіть у найтвердішій криці чи в алмазі атоми не накладені один на одного, мов сардинки в консерві. Уяви собі ліс, у якому одне дерево віддалене від другого на вісімдесят кілометрів.

Це був би добряче обрідний ліс, - засміялася Лідушка.

Твоя правда. І в такому самому співвідношенні віддалені один від одного й атоми в будь-якому тілі. Як бачиш, між ними є досить місця, щоб вигідно прогулятися. І все ж простір між атомами непроникний для інших атомів. Чому? Бо їм перешкоджає матеріальне поле, котре створюють атоми. Це щось на кшталт магнітного поля, яке не дозволяє, щоби падав контакт між двома магнітами. У всі ці таємниці ти проникнеш пізніше, коли вивчатимеш ядерну фізику.

Як же це можливо, що Хотенков пройшов крізь стіну? - дивувалася внучка.

Стіна була створена не зі звичайної матерії, яку ми знаємо, а з нейтронів, найдрібніших частинок атома. Нейтрон не створює навколо себе матеріального поля, й через це може проникати в інше матеріальне поле - й навіть усередину окремого атома. Тому нейтрони використовуються також як снаряди для розщеплення атома - наприклад, у вашому шкільному реакторі.

Таким чином, речовина, створена з нейтронів, не має матеріального поля й є проникною. В такий обрідний ліс легко проникне матерія непроникна - нормальна. Розумієш? Чудово! А тепер скажи мені, що тебе гнітить насправді. Проникність матерії тут ні до чого, еге ж?

Лідушка почервоніла по самісінькі вуха.

Ну, не бійся, кажи, - підбадьорила її бабуся.

Бабусю. я. я закохалася в Северсона.

В Северсона? - розсміялася лікарка. - А як же Криштоф, його ти вже не любиш?

Люблю, але Северсона більше, - прошепотіла піонерка й пригорнулася до бабусі.

Сповіщаю, що ми досягли швидкості світла. Інженер Фратєв нехай зайде до кабіни керування, - урочисто проголосив Навратіл, коли екіпаж «Променя» зустрівся увечері в загальній кімнаті.

Затемнімося, щоби ілюзія польоту була повнішою, - запропонував Фратєв і опустив жалюзі на вікнах.

У ваш корабель я потрапила помилково, - жартувала доктор Бартошова. - Сподіваюся, ви ще сьогодні доправите мене назад на Землю. Я б хотіла повернутися додому на Лопенік.

Жалкую, але не можу вам допомогти. З цього просто нічого не вийде, - із поважним виглядом відказав Навратіл. - Допоміжний літак, котрий би вас доправив на Землю, вже не наздогнав би нас, а чекати на нього не можемо - ми вже згаяли надто багато часу - щонайменше півроку. Нічого не вдієш, мусите мандрувати з нами. Принаймні оглянете шматок Усесвіту й відвідаєте з нами планету Ікс та Кварту. Не зашкодить, якщо познайомитеся з життям наших далеких сусідів.

Уявний політ у Всесвіт усім подобався, гра їх розважала. Лише Мак-Гарді несміливо сидів у кутку й нервово погладжував свіжопоголене підборіддя.

Інженер Фратєв підійшов до Навратіла й козирнув.

Пане капітане, дозвольте приступити до служби! Це коли я служив у дев’яносто першому полку, отак мене призначали на літак. Я запускав аероплан і злітав над хмарами. «Полечу на Місяць», - сказав я собі й додав газу. Не знаю, як то сталося, але й справді потрапив на місяць - до криміналу...

Облиште швейкування