Читати книгу - "Розбійник Пинтя у Заклятому місті"

назустріч губки король. Але поцілунку не відбулося, бо кухарка Рузя в зеленій сукні й червонім очіпку була вдвічі більша за короля, і він до неї просто не дотягся.

Мандрівники ошелешено ловили витрішки, роздивляючись цей дивовижний підземний поверх. Натомість правитель задоволено оповідав про власну хитрість.

Коли чоловіків у місті вже майже не залишилось і нікому стало захищати королівство від знахабнілих драконів, що викрадали городян одного за одним, Урбан III знайшов вихід. Він наказав усім перебратися у величезне підземелля під Ратушею. З часом його пристосували і розширили настільки, що тут утворилося справжнє місто — зі спальнями, їдальнями, майстернями, центральним майданом, куди, власне, спустилися подорожні. Всі мешканці цього підземного міста були об’єднані в різні цехи, що займалися якоюсь однією справою. Для різноманітності кожні два тижні ланка змінювала свій профіль. Таким чином нікому не було прикро за важку чи нецікаву роботу.

Ясна річ, жити в підземеллі було нелегко. Але ночами, коли дракони спали, ланка землеробів виходила на поля і займалася вирощуванням овочів та злаків. Це була гарна можливість попрацювати на свіжому повітрі. Тому хліборобів називали не інакше, як «курортниками».

Самі мешканці на підземне життя не нарікали, добре розуміючи, що в іншому разі на них чекала б смерть у драконячих зубах. Однак таке організоване життя призвело до нових клопотів: усі комори й засіки королівства були забиті різноманітним крамом. Адже, працюючи гуртом, ніхто не мав змоги бити байдики чи ухилятися від праці. А тому Закляте місто мало повно різного товару, який не було куди збувати.

Та головне, на що нарікали жінки, — це повна відсутність чоловіків. Пинтя відчув на собі погляди сотень принадних очей, від чого мимохіть став червоний, як печений рак. Прунслика рятувала принцеса, яка тримала його попід руку.

Нарешті першою не втерпіла кухарка Рузя, яка, вочевидь, була тут за найстаршу. «Ваша Величносте, — запитала вона напрямки, — чи цей лицар у дивному чужоземному вбранні з чорними вусиками вже одружений?».

Урбан III не знав, що відповісти, бо якось про це з розбійником мова не заходила.

— Гадаю, що ні, — відказав він після паузи. — А зрештою, хай розкаже сам.

Тим часом жіноцтво перестало працювати й оточило прибульців тісним колом.

— Я… — затнувся розбійник і чи не вперше йому стало лячно. — Мені не…

Жіноче коло ще тісніше зімкнулося довкола них, і король про всяк випадок випхав Пинтю наперед.

— Моє серце належить іншій, — промовив отаман і побуряковів від таких не розбійницьких слів.

— Ах! — зітхнули розчаровано сотні солодких жіночих голосів.

— Милі дами, це визволителі нашої незрівнянної принцеси Геремії, — спробував урятувати ситуацію перший міністр Інош і галантно вклонився. — Вони сьогодні здійснили чудо!

— Краще б вони повернули нам хоч одного чоловіка, — долинув голос із натовпу. Це справило ефект бомби, бо за ним залунали сотні роздратованих горлянок:

— Врятуйте наших мужів!

— Ми стомилися жити самі!

— Несила терпіти!

— Розчаклуйте їх!

— Зробіть хоч що-небудь! — обурені жінки мало не розтягли Пинтю своїми сильними руками на шматки.

Король негайно поліз драбиною нагору. За ним почали підійматися перший міністр, Прунслик і принцеса Геремія, що пропустила свого нареченого наперед, подалі від несподіваної загрози.

Один Пинтя стояв на місці, схоплений десятками жіночих рук.

— А він гарненький! — раптом мовила одна з мешканок підземного міста, і всі довкола зареготали.

— Може, роздягнемо його про всяк випадок? — докинула інша.

— А раптом хтось із нас йому сподобається? — агресивність жінок змінилася на грайливість.

— Поцілуй мене, вусатенький! — крикнула білява молодиця.

Але наперед вийшла Рузя з черпаком, і всі вмовкли.

— А якби це був ваш коханий і до нього так чіплялися б інші, вам би це сподобалось? — грізно мовила вона.

Жінки важко зітхнули.

— Я обіцяю вам, — зітхнув Пинтя, — зробити все, що в моїх силах.

Він згадав про своїх закам’янілих побратимів — Молибога і Кудлоша, які непорушно стовбичили тепер у Галереї героїв. І зрозумів, що не зможе покинути Закрайсвіття, поки їх не розчаклує. Інакше це буде не по-опришківськи. «Сам умирай, а товариша виручай», — згадав він старе розбійницьке правило.

— Хай мені язик усохне, коли брешу. Присягаю вам, що не вернуся додому, поки…

Завершення його клятви жіноцтво не почуло, бо схопило його на руки й почало підкидати вгору. Король із почетом здивовано зиркали на цю тріумфальну сцену, стоячи на драбині.

— Нарешті вони зрозуміли, з ким мають справу! — втішено прорік правитель Заклятого міста і віддав наказ негайно готувати весілля. — їх прислало нам саме небо.

Зрештою, Урбан III був близький до істини, зважаючи, що до Заклятого міста Пинтю з друзями привело саме прохання повітрулі.

— Цей нетяга заслуговує на титул герцога, — кивнув король Іношу.

— Або міцної шибениці, — відказав той у поштивому поклоні.

Гучний гамір змусив відірватися від писання літню пані в зеленому капелюшку зі срібною пряжкою, що сиділа наприкінці зали і ні на що не реагувала. Помітивши краєм ока підлітання до стелі невідомого, вона поправила окуляри на носі і підійшла до юрби.

— Прунслику! — раптом гойкнула вона і розкрила руки для обіймів. — Чого сидиш, наче міхом прибитий, гульвісо! Де ти заблудив, лобуряко?

— Тітонько! Я все поясню! — відізвався мисливець, але принцеса його не відпустила.

Так, це була вона — власниця найбільшої книгозбірні у Заклятому місті, яку, скориставшись відсутністю господині, успішно знищував вчений пацюк. Почувши знайомий голос, Фаралампас ще глибше забився в тайстру. Тітонька Пудермантель, опинившись у підземному царстві без улюблених книжок і зневажаючи усяку нерозумову працю, оголосила бойкот підземному режиму. Але потім вигадала собі