Читати книгу - "Холодна Гора"

мій виїзд і мали у своїй канцелярії моє фото та мій підпис. Ця процедура унеможливлювала радянському громадянинові покинути країну з паспортом украденим, позиченим або підробленим. Нелегальний виїзд, якщо йдеться про європейський кордон, був також неможливим. Прикордонна смуга завширшки в 60 км упродовж усього кордону суворо пильнувалась.

Потрапити туди можна було лише з дозволу ДПУ. Не можна було навіть з’явитися поблизу кордону без того, щоб не викликати підозру.

Через деякий час я вирішив, що краще буде, якщо я подамся на тиждень чи два до Москви й там отримаю виїзну візу. Потім я цю думку полишив. ДПУ спостерігає за мною дуже пильно й безперечно повідомить московські інстанції. А оскільки я живу в Харкові, московське ДПУ ніколи не дасть мені дозвіл на виїзд без погодження зі своїми харківськими колегами, товаришами Азака та Полевецького. Я визнав за краще трохи перечекати. Обстановка в країні після процесу П’ятакова та інших була вкрай напруженою. Підозра до всіх іноземців піднялась до найвищого ступеню.

Опріч того, я вирішив, що незалежно від розмови Лейпунського з Мазо вважатиму, що мене мають заарештувати й відповідно до цього діяти. Після арешту моєї дружини її мати та я зробили все можливе, щоб їй допомогти. Зверталися до ленінградської військової прокуратури та генерального прокурора в Москві. Спочатку справа мала вигляд цілковито безнадійний, але поступово ми знайшли шлях до посадових осіб, від яких залежала доля моєї дружини. Ми зібрали серед членів партії клопотання на її користь, що стверджували лояльність моєї дружини. Багато членів Академії наук стали на її захист. Все це призвело до того, що прокурор скасував головні пункти звинувачень. Моя теща добре вивчила шлях до тих людей.

Для звичайного радянського громадянина, а тим паче для іноземця, шлях той був повністю закритий. Просто було невідомо, до кого треба звернутись із заявою чи клопотанням. Я хотів, щоб моя теща та її син, який працює в Москві інженером, у разі мого арешту мобілізували всіх своїх впливових приятелів. Тож належало негайно повідомити московських родичів про мої справи, але я не знав, як це краще зробити. Написання листа було б заходом надзвичайно небезпечним. Не можна було також і зателефонувати. Поїхати б на день до Москви, але цього не хотілось би зараз чинити, бо ДПУ може зрозуміти це як втечу й одразу мене заарештувати. Залишалось одне — послати до Москви друга, але я ще не вирішив, кого саме.

Марселеві я вже розповів усе. Він вислухав мене мовчки й пішов на роботу смутний і пригнічений. Але посилати його до Москви було не слід. По-перше, він не полишить своєї роботи і, по-друге, він зовсім не мав дипломатичного хисту.

Кількома днями пізніше питання вирішилося само собою — Мартін Руеман зібрався до Москви у відрядження. Це була цілком підходяща для залагодження моєї справи людина. Був він дуже мовчазним та відданим мені. До того ж мав британське громадянство, що значною мірою захищало його від ДПУ. Я вирішив поговорити відверто з Руеманом та його дружиною.

…З Мартіном Руеманом я познайомився влітку 1931 року в Монахіумі. Тогочасний директор інституту Іван Васильович Обреїмов доручив мені зав’язати контакт між Українським фізико-технічним інститутом (УФТІ) та обласною промисловістю. В той час було висунуто гасло: «Лицем до виробництва!» Для нашого інституту це означало надавати всіляку можливу допомогу процесові індустріалізації краю. Наш інститут був створений не стільки для вирішення технічних проблем, скільки для наукових досліджень на терені новітньої фізики, і його провідні фахівці не дуже цікавилися технічними проблемами, але я був ентузіастом індустріалізації і був би радий випробувати свої організаторські здібності на терені поєднання науки з промисловістю. І інститут мав велику кріогенну лабораторію. На той час низькі температури використовувались у промисловості головним чином для розділення газів. Була також потреба в проведенні науково-технічних досліджень, необхідних для забезпечення створення потужного азотного виробництва, передбаченого п’ятирічним планом. Працюючи з різними промисловими трестами, наша лабораторія взяла на себе проведення вимірів сталих величин для газів та їх сумішей. Однак наш штат був не досить потужний для такої роботи, у Радянському ж Союзі на той час бракувало науковців та техніків у галузі низьких температур, і тоді було вирішено запросити фахівців із-за кордону. Шукати людей за кордоном було доручено мені. Мої берлінські приятелі звернули мою увагу на Руемана. В серпні 1931 року я був у Відні й звідти зателефонував до Мартіна Руемана, який мешкав тоді в Штутгарті. Ми домовилися зустрітися в Монахіумі. Він приїхав з дружиною і справив на мене досить гарне враження. Був середнього зросту, чорнявий, з м’якими рухами. Англієць за походженням, він у своїх манерах відрізнявся приємною свободою, яку прищеплювала дітям представників правлячого класу загальна публічна шкільна система. Тримався стримано, але завжди був готовий прийти на допомогу, особливо своїм друзям, найскладніші ситуації сприймав з усмішкою на устах. Мені одразу здалося, що йому в нас сподобається й що він вживеться в атмосферу соціалістичного будівництва.

Мартінові було 16 років, коли він разом із батьками переїхав до Німеччини. Родина по переїзді взяла німецьке громадянство. З приходом же до влади Гітлера Мартін вирішив повернутись до британського громадянства. Ми були як раз у Москві, коли він повідомив мене про свій намір. Я трохи сумнівався в можливості його здійснення.

Він посміхнувся й сказав, що в англійців це не складає великої проблеми. Через два дні він прийшов до мене в готель і показав два новеньких паспорти — для себе та своєї дружини. Я запитав його:

— Мартіне, як тобі вдалося це зробити?

— Алексе, це було зовсім просто. Пішов я до генерального консула, розповів йому свою історію, сказав, що існуючий у Німеччині державний устрій мене не влаштовує, та що я знов хочу стати англійцем. Консул дав мені заповнити два бланки й попросив наступного дня принести дві фотокартки. Вчора я вручив йому фотокартки, а сьогодні вранці отримав готові паспорти. Я сам трохи здивувався такій довірливості консула й запитав його: «Чому ви повірили в те, що я вам розповів?» На що він відповів: «Маю