Читати книгу - "Дисертаційний прорахунок"

заходили в кафе, щоб випити по чашечці чудового напою. Були незмінними партнерами у тенісі. І Ніна Олександрівна по-дитячому раділа, коли вигравала: Василь Петрович вважався найкращим гравцем КБ. Якось під Новий рік вони зайшли у ресторан і після шампанського, поздоровивши одне одного, поцілувались. Це сталося один-єдиний раз. У Василя Петровича була сім’я, і Ніна Олександрівна зробила все, щоб їхні стосунки лишилися дружніми. І зараз вона дивилася на нього, бачила добрий вираз його обличчя й винувато усміхалася. Здогадувалась, що в душі він, певно, докоряє їй.

— Ніно Олександрівно, ходімо у кабінет.

Усе це він вимовив пошепки і вказав очима на двері. Останнім часом він багато допомагав їй: писав звіти, відпрацьовував програми, ходив на наради, а повернувшись, переповідав їй усе, що говорилося в кабінеті директора. Звичайно, він ризикував. Але Василь Петрович так їй завдячував за ту школу, яку пройшов у відділі, що не співчувати не міг. Не маючи досвіду дослідницької роботи, він за два роки виріс з рядового інженера в завідувача сектором, став її заступником. До того ж Ніна Олександрівна завжди ставила його прізвище поряд із своїм у заявках на винаходи, у публікаціях, помітно переоцінюючи його участь у своїй роботі. Тепер вони поділяли своє авторство ще й за умовами гри. І він випереджав її по очках.

Вони пройшли в кабінет. Ніна Олександрівна взяла сигарету. Василь Петрович запобігливо клацнув запальничкою — вона прикурила і глибоко затяглася.

— Ярослав Андрійович явно не на вашому боці, — почав Василь Петрович. — Сьогодні таке сказав про вас. Мені навіть незручно переповідати. Але вже по дружбі скажу — обізвав вас старою дівою і звинуватив у неретельності, мовляв, ходите в ресторан обідати і затримуєтесь.

Ніні Олександрівні перехопило подих. Вона закашлялась. На очах заблищали сльози. Вона стиснула пальці, стала повільно рахувати: один, два, три… “Стежить! За кожним моїм кроком. Це вже занадто. Хіба я щодня не просиджую тут до ночі? Яке кому діло, куди я ходжу? І чому “стара”, якщо мені немає ще й тридцяти? Зараз піду до нього і скажу…”

— Не йдіть, — зрозумів її намір Василь Петрович. — Він одразу ж здогадається, хто вам все розповів.

— Але ж так неможливо! Тепер це вже остаточно вирішено: я залишаю роботу в КБ. Куди завгодно, аби тільки скоріше, зараз же…

Вона кинула сигарету у відчинену кватирку, не влучила, нахилилася, щоб підняти її, і рвучко випросталася. Довго дивилась у вікно й мовчала. Зараз же написати заяву і піти, розпрощатися з цим директором, який її не розуміє… Вона рішуче підійшла до столу, присунула аркуш паперу і взяла ручку…

— Давайте, я сам віднесу заяву. Ви у такому стані. Почекайте мене.

Василь Петрович знову їй допоміг. Так, вона не змогла б зараз спокійно поговорити з директором, кричала б, обурювалась, ббражала. Нервуючи, могла б накоїти стільки дурниць…

Ніна Олександрівна випростала на хто лі руки і завважила, як тремтять пальці. Відчувала, що зараз вона, як міна, може вибухнути у будь-яку мить. Машинально взяла зі столу чорновики звіту про виконання теми, який підготував Василь Петрович, і почала читати. Почерк був дрібний, убористий, але розбірливий. Усі літери заголовків розмальовані, як у дитячих книжках. Ніна Олекг сандрівна завжди милувалася почерком Василя Петровича і не раз думала, як багато всі втратили від того, що, впровадивши ЕОМ і друкарські пристрої, перестали надавати значення красі рукописних знаків. А Василь Петрович заніс у свій актив ще одне очко. Ну що ж, красивий почерк хоч і природний дар, але теж успіх. Та зовсім інше враження справляв стиль Василя Петровича. Надмірне вживання сполучника “котрий” робило речення громіздкими й неоковирними. Ніна Олександрівна завжди редагувала його чорновики. І зараз, читаючи, нещадно розправлялася з отим “котрий”.

Повернувшись, Василь Петрович нерішуче зупинився біля дверей. Вона прочитала в його очах співчуття і зрозуміла: все вирішено. Підійшовши до неї, він тільки додав:

— Я умовив Ярослава Андрійовича відпустити вас без належного у таких випадках відпрацювання. Правильно зробив?

Це було доречно, але разом з тим несподівано. “Навіть не запросили, щоб поговорити… А може, як кажуть, все, що робиться — на краще?”

— Шкода, що ми так і не закінчили гри, — промовив Василь Петрович. — Я б міг перемогти…

— Можливо, — погодилася Ніна Олександрівна і всміхнулась: навіть зараз він прагне підбадьорити її. Яка доброзичлива, мила людина.

Зробивши рішучий крок, Ніна Олександрівна заспокоїлась і на все, що сталося, вже дивилась ніби збоку. Перебрала документацію, яку доведеться здавати тому, хто замінить її на цій посаді. Згадала, що не дописала статтю для журналу — тепер у неї буде час закінчити її. А на роботу десь влаштується. Піде працювати викладачем в інститут — її давно запрошують.

Телефон німував. Раніше вона б тільки раділа з цього. А тепер і це дотикало: вона вже нікому не потрібна… В душі зринула образа. І раптом рішуче подумала, що не може піти, доки не з’ясує причини аварії.

Схопилася, хотіла запросити Василя Петровича, щоб разом пройти на випробний полігон, але згадала, що той наступного ранку відлітає у відрядження, а для проведення аналізу і повторного польоту треба годин п’ять. Проробити все самій? Не поспішаючи? Модель уже полагодили — вона бачила з вікна, як ремонтники встановлювали її в ангар.

Як тільки Ніна Олександрівна прийняла рішення, вона вже не могла всидіти у кабінеті, не могла примусити себе займатися іншою роботою. Вийшла на вулицю, щоб побути на самоті, поміркувати, випити чашечку чорної кави.

Хвилини за три вона вже прямувала повз корпуси заводу. Розірвано ниточку, що єднала її з людьми, які там працюють. І вона це зробила сама, добровільно, боячись, що на технічній раді перекреслять її роботу. Хіба справжній дослідник так вчинить?