Читати книгу - "Королеви не мають ніг"

– Я теж уколов свого суперника в стегно, – признався Петр.

– А чому? – запитав пан Войті. – Чому ви вкололи його саме в стегно?

– Бо не хотів його вбивати, – відповів Петр. – Я гадав, що стегно – найменш чутлива частина тіла.

– Отже, – сказав пан Войті, – якщо більшість поєдинків закінчуються уколом у стегно, то це означає, що люди в суті своїй добрі? Чи злі, як ви гадаєте?

«Пастка, – подумав Петр. – Якщо я скажу, що люди добрі, він заперечить: «У такому разі, хлопчиську, я мушу розкрити тобі очі й показати, які вони погані, злі, – і марш у «Забуття»!» А якщо я скажу, що вони злі, він, може, відповість так: «Твоя правда, голубе, люди не добрі, а скорше навпаки – дуже, дуже злі, і нічого тут не вдієш, я теж страшенно злий і через те кину тебе в «Забуття». Треба бути збіса хитрим», – вирішив Петр.

– Про зайців загалом можна сказати, що вони полохливі, – обережно почав він, – про овець – що вони лагідні, про тигрів – що вони кровожерні, а от про людей нічого загального не скажеш. Не можна сказати, що людина добра або зла, бо, на відміну від тварин, вона виходить за межі загальних ознак виду, точніше й правильніше: ознаки виду в людини виражені не так яскраво, як індивідуальні ознаки. Мій батько, попри те, що він аж надто віддавався певною мірою дивним дослідам і забобонам, був дуже мудрий чоловік, і він мав слушність, коли казав, що Боже й сатанинське становлять у людині нерозривне ціле. Якби цю думку я хотів висловити простіше, то сказав би так: людина – таке створіння, про яке ніколи не можна сказати чогось певного.

Пан Войті почухав за вухом цибухом люлечки.

– Щось вельми мудровано, але те, що ви сказали наприкінці, мені сподобалося, і я це собі занотую. – Він вийняв із кишені штанів маленьку книжечку з олівцем. – Як ви сказали? Людина – таке створіння…

– …про яке ніколи не можна сказати чогось певного, – повторив Петр.

Пан Войті старанно записав цю сентенцію.

– У мене тут уже є декілька дуже влучних виразів, наприклад: «Якби тітка мала мошонку, то стала б дядьком». Здорово, га?

Петр визнав, що це справді здорово.

– Не тільки здорово, а й смішно, так смішно, що хоч-не-хоч будеш сміятись, – сказав пан Войті й квапливо додав, очевидно, потерпаючи, щоб Петр не образився від надмірної похвали не його, а чужої думки: – Ваш вислів, звісно, теж чудовий, хоч і не смішний, що ні, то ні, зате він глибокий. Цей вислів про тітку стосується тільки однієї життєвої ситуації, тобто такої, коли хтось скаже, що якби те чи інше повернулося інакше, або якби цього взагалі не сталося, то все було б по-іншому, тим часом як ваша сентенція стосується людини загалом; не кожен над нею сміється, зате кожен думає та міркує, аж у голові паморочиться. – Пан Войті згорнув свою книжечку, знову засунув її в кишеню й зняв окуляри. – А тепер розкажіть мені, що сталося після того, як вас посадили через той поєдинок.

Петр зрозумів, що коли він признається в тому, що мимохіть викликав гнів у самого імператора, то цей суворий бургграф спустить його в «Забуття» уже не тільки з власної сваволі й жорстокості, а й, так би мовити, з обов’язку служби. Та оскільки брехати він не вмів, а головне тому, що бургграф, усупереч своїй страшній репутації, яка оточувала його, мов чорна хмара, викликав у нього довіру, ба навіть симпатію, то правдиво розповів йому дальшу історію своїх лихих пригод, починаючи з візиту графа Гамбаріні до нього в темницю аж до зустрічі з батьком та аудієнції в імператора; а коли він закінчив, то не повірив сам собі, побачивши, що сині бургграфові очі повні сліз.

– Я б ніколи не повірив, що таке може статися, – мовив пан Войті. – Такий молодий – і таке нещастя. А все це тільки через те, що ви обидва були упертюхи – ваш батько і ви. І звідки у вас, на Бога, така впертість? Невже цей Філософський камінь – чи як там та погань називалася, – і справді така цінність, що вашому батькові треба було накласти за нього життям?

– Звичайно, ні, – відповів Петр. – Просто батько був ним одержимий. Ця одержимість, хоч і не загнала його в сліпий кут, мала певну перевагу, а саме ту, що викликала в ньому переконання, ніби він жертвує собою заради чогось великого, такого, що перевершує справжнє значення і вагу його особи. Мій батько помер як герой, хоч ішлося про звичайнісіньку дурницю.

– Чому ви так рішуче стверджуєте, що йшлося про звичайнісіньку дурницю? – запитав пан Войті.

– Я стверджую це, бо тверезо дивлюся на речі, – відповів Петр.

– А коли ви сперечалися про те, чи мають королеви ноги, це була не дурниця? – запитав пан Войті.

Петр не відповів.

– Ну, це я без лихого наміру, повірте, – квапливо сказав пан Войті. – Я не хотів вас образити, я співчуваю молодим людям, у мене теж був син, але його розірвав на ловах вепр, коли йому було приблизно стільки, як оце вам зараз, – двадцять років.

– Мені пішов сімнадцятий, – сказав Петр.

– А показує вам на двадцять, певне, через ці муки, – зітхнув пан Войті. – Ви самі у всьому винні, але нічого не вдієш, по ярмарку лихий торг. Треба повернути мозком, як бути з вами далі.

І пан Войті почав повертати мозком, задерши до стелі своє опукле дельфінове чоло, від чого трикутничок над переніссям проступив іще виразніше.

– А ви хіба