Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том I"

був, — похвалився Валерик. — Допомагав носити поранених, перев'язувати. Мені дозволили ще приходити.

— А вчишся ти як? — запитав Єхлаков.

— Добре вчиться, — відповіла за Валерика Клавдія Василівна. — Він у нас відмінник. Ще й іншим допомагає.

— Радий почути. Розкажу твоїм добрим друзям — Іліті, Ібрагіму, Журавльову. Вони про тебе часто згадують… У нас там зараз тихо. Але хіба ж такі хлопці, як Журавльов, усидять без діла?.. Що придумали, розбишаки! Ні, ви тільки послухайте, що придумали! Зарядили порохом залізну бочку, обмотали її бікфордовим шнуром, облили бензином, запалили і пустили з гори прямо на німецькі окопи!.. Уявляєте, що було?.. — Єхлаков весело засміявся, пригадавши ту картину. — З гуркотом і громом мчить на фашистів вогняний клубок, а вони не можуть зрозуміти, що воно таке. Спершу було почали стріляти по тому вогняному клубкові. А потім — урозтіч!.. Але не багато їх утекло. Бочка як ухне просто в самій гущі фашистів, ну, скажу вам, було на що подивитись!..

Він розповів ще кілька цікавих історій з фронтового життя, глянув на годинник, заспішив:

— Засидівся у вас. Буду прощатись… А ви не нудьгуйте тут. Я ще приїду. Може, й Журавльова з собою прихоплю. Просився.

Гостя провели до машини і ще довго привітно махали вслід руками.

* * *

Уже дзвінок покликав учнів до їхнього підземного класу. Але Клавдії Василівни не було. Такого ще ні разу не траплялося. І відсутність учительки породжувала всілякі невеселі здогадки й тривогу.

Учні якийсь час сиділи, чекали. Потім один за одним почали виходити з штольні, щоб подивитись, що там робиться, та послухати, про що говорять між собою дорослі. Вибіг і Валерик.

Вибіг і, вражений, зупинився. Біля штольні, в якій містився госпіталь, він побачив десятки автомашин. Поранені вже або сиділи в кузовах, або чекали своєї черги. З усього було видно, що увесь госпіталь евакуюється.

Валерик хотів уже було побігти туди, щоб уточнити, чи справді госпіталь виїздить, як раптом вздрів Клавдію Василівну. Вона вилізла з кабіни вантажної машини, що саме підійшла, і швидко попрямувала до штольні. Незважаючи на холод, який ще таки добре допікав, шинеля на ній була розстебнута, а схвильоване обличчя вражало блідістю.

— Валерику! — побачила вона хлопчика. — Ти чого тут стоїш?

— Ми ждемо вас, Клавдіє Василівно, а вас нема й нема…

— А де всі?

— Хто де… Одні — в класі, інші — розбрелись…

— Клич усіх. Давай ще раз дзвінок.

Говорила і рухалась вона нервово, голос її трохи хрипів, переривався, ніби від швидкої ходи.

Поки дзеленчав дзвінок, а учні збігалися на його поклик, Клавдія Василівна роздяглась у своїй кімнатці, зайшла до класу більш-менш врівноважена, привіталася, як завжди, але всі звернули увагу, що в руках у неї не було учнівських зошитів і навіть класного журналу.

— Сідайте, — сказала вона, а сама не сіла, так і стояла, дивлячись журливими очима на своїх вихованців.

— Щось трапилось, Клавдіє Василівно? — не стримався Валерик.

Вона повела на нього очима, губи її ворухнулись:

— Так, трапилось, діти… Таїти від вас нічого не буду. Та й навіщо? Від того, що є, не втаїшся, не заховаєшся… Ви вже знаєте, що німці знову захопили Керч. Не змогли наші втриматись на тому п'ятачку. Тепер фашисти стягують свіжі сили під Севастополь. Нагромаджують танки, літаки, гармати. Є відомості, що почнеться новий наступ. Нічого й казати, що він буде куди більший за попередні… Готується до боїв і наша армія. Солдати і матроси грудьми стануть на захист нашої чорноморської столиці. Але зайві жертви не потрібні. Тому вже зараз із Севастополя вивозять стариків і дітей, які досі ще там лишалися. Виїдемо з Севастополя й ми. Всією школою…

Серед учнів прокотився невиразний гомін. Учителька підняла руку:

— Спокійно, діти… Виїхати нам треба обов'язково. Бо ми тепер тут тільки заважатимемо своєю присутністю. Ви повинні це зрозуміти: зайвий клопіт… Машини нам дадуть одразу ж, як тільки закінчать вивозити госпіталь, я вже домовилась. Тому ніхто з вас не повинен нікуди відлучатись. Часу в нас дуже мало. Зараз приготуємо все, що треба взяти з собою..

У школі закипіла робота.

Ув'язували й упаковували зошити, підручники, географічні карти, глобуси, класні журнали — щоб школа одразу ж могла продовжити навчання, як тільки прибуде на нове місце, десь у глибокому тилу.

Разом з іншими лагодився в дорогу й Валерик.

Але метушня й робота не тамували думок. Навпаки, мозок працював гарячково, гостро. Ось який крутий поворот ще раз стався в його житті! І року не минуло, як почалася оця несподівана й жорстока війна, а скільки вже довелося йому перебачити й перетерпіти. Куди не кидала його доля, з якими людьми не зводила!..

Гарячий вітер війни котить його, мов відірваний від дерева листочок. А він, безсилий зачепитися, виявити опір цьому вітрові, чимось зарадити собі, котиться й котиться… Чиясь могутня воля керує ним, керує всіма іншими людьми — дорослими й дітьми. Все підкорено законам війни, жорстоким і невмолимим.

Але, мабуть, і той, кому дано творити ці закони, не завжди змушений робити те, що йому хочеться. Бо хіба ж з доброї волі наші війська залишили Керч і оце тісняться біля Севастополя? Хіба з доброї волі виїздить з міста населення, щоб поневірятись потім по невідомих і тяжких шляхах? І хіба з доброї волі виїздить оце зараз їхня школа?..

Та невже ж таки фашисти справді візьмуть Севастополь і увесь Крим? Хіба-таки в нас немає сили, яка зупинила б їх і розгромила?

Ні, не вірив цьому Валерик. Є в нас така сила. Вона дужча за фашистську. Тільки ще не звелася на увесь зріст, не показала себе. Але надійде час. Вдарять наші