Читати книгу - "Місто заклиначів дощу"

гамірно, всюди снують рознощики, городяни й приїжджі, штовханина, сміх, сварки. Там ти ніколи не відчуваєш себе наодинці. Навіть уночі місто наповнене звуками. А тут тільки й чутно, як вітер шарудить піском.

— Ти і тут не один, — зауважила Шарлотта. — А ця тиша мені навіть подобається. Коли так тихо, виникає відчуття, що може статися все, що завгодно.

— Все, що завгодно… — пробурчав Оскар. — А й справді. А хтось уже думав про те, як ми будемо вибиратися звідси? Навряд чи нам удасться сісти на корабель у порту Камане — адже перші, кого ми там побачимо, напевно будуть сеньйор Альварес та його головорізи з рушницями напереваги!

— Не треба про це турбуватися, — сказала Еліза. — Я певна, що існує шлях, який веде через гори прямо до Ліми. Ти розумний хлопець, Оскаре, і я рада, що ти зараз із нами.

— Ти серйозно?

Вона ствердно кивнула.

— Я тільки-но говорила Шарлотті, що нам треба гордитися тобою. Ти блискуче провів ту нічну операцію.

— Пан Гумбольдт, здається, дотримується іншої думки, — заперечив Оскар. — Із того часу як ми покинули Каману, він не сказав мені навіть двох слів.

— Ти не правий. Просто він занурений у свої спостереження і нотатки. Насправді він ставиться до цього так само, як і ми з Шарлоттою.

— Не надто віриться, — посміхнувся Оскар. — А взагалі мені просто пощастило. Без Капака нічого б не вийшло. Я б нізащо не зважився сунутися до цього його чортового палацу.

— Сподіваюся, сеньйор Альварес не пронюхає, яку роль у всьому цьому відіграв Капак, інакше він здере з нього шкуру, — зауважила Шарлотта.

Якийсь час вони їхали мовчки, поринувши у власні думки. Першим порушив мовчанку Оскар.

— Ти не могла б трохи розповісти про себе? — звернувся він до Елізи. — Як тобі вдалося познайомитися з Гумбольдтом?

— Це було років сім тому, — охоче відповіла Еліза. — Гумбольдт мандрував по Гаїті, моїй батьківщині. У той час він був дуже захоплений релігією вуду й магічними практиками. Ти чув коли-небудь про вуду?

— Здається, пан Гумбольдт щось таке згадував.

— Це не тільки релігія, а й мистецтво чаклунства, яке мені довелось усмоктати буквально з материним молоком, — пояснила Еліза. — Я — так звана мамбо, тобто жриця вуду і біла чаклунка. На відміну від бокорів — чорних чаклунів — я використовую свої здібності тільки для того, щоб творити добро. Гумбольдт гостював у нашому селищі і взяв участь у ритуалі на честь богині змій Дамбалли. Під час цієї церемонії я впала в транс, і мені було дано пізнати власне майбутнє. Я побачила, що мій життєвий шлях і шлях цього білого чоловіка на якийсь час зливаються, і зрозуміла, що мені доведеться покинути батьківщину. Тому й вирушила разом із ним до Німеччини.

— Усе так просто?

— Так. — Еліза знизала плечима. — Деякі речі ти просто знаєш і все. Одного разу, коли моя місія завершиться, я знову повернуся до свого народу.

— Про яку місію ти говориш? — запитала Шарлотта.

Еліза загадково посміхнулася.

— І я, і ти дізнаємося про це тільки коли все вже буде позаду.

Вона хотіла щось додати, але раптом замовкла і завмерла. Елізині очі зупинились, а губи залишилися напіввідкритими. Оскар натягнув поводи й зупинив її мула. Цей вираз обличчя жінки був йому вже знайомий.

— Пане Гумбольдт! — гукнув він.

Учений, що їхав за півсотні метрів від них, розвернув мула і риссю попрямував до них.

— Схоже, у Елізи знову видіння. І почалося воно зовсім несподівано, без будь-якої причини.

— Так зазвичай і відбувається, — кивнув Гумбольдт.

Спішившись, він узяв Елізу за руку.

— Що ти бачила? Знову Босуелл?

Погляд темношкірої жінки став сумним.

— Ні, це не він.

— Що тоді?

— Двоє вершників. Вони нас переслідують.

— Прикордонний патруль?

— Щось зовсім інше.

— Друзі чи вороги?

— Дуже важко сказати. Їхні обличчя приховувала темрява. Один із цих вершників — жінка. У неї іржаво-червоне волосся, а на плечах — червоний плащ.

19

Волкріс Стоун мчала, як відьма на мітлі, а її плащ розвівався на вітрі, немов полум’я лісової пожежі. Покинувши Каману, вона дала остроги коневі й погнала його галопом кам’янистою дорогою, що вела в передгір’я Анд. Боки її коня блищали від поту, а морда була вкрита клаптями піни. А Волкріс нещадно й далі хльоскала бідолашну тварину хлистом, незважаючи на те, що нерівності дороги не дозволяли коню скакати швидше.

Максові Пепперу на превелику силу вдавалося не відставати від своєї войовничої супутниці. Проте й надалі зберігати такий темп було понад його сили. Учепившись у повід, він шалено приострожив свого коня, обігнав міс Стоун і зупинився прямо перед нею.

— Стривайте! — задихаючись, вигукнув він, натягуючи поводи. Змучений кінь замотав головою і став дибки. Макс, дарма що був непоганим наїзником, ледве зумів утриматися в сідлі.

Дорога тут була дуже вузькою, і Волкріс мимохіть довелося осадити свого сірого скакуна, дивом уникнувши зіткнення з Максовим конем. Знадобився якийсь час, щоб заспокоїти змучених і переляканих тварин.

— Ви при своїм розумі, Пеппере? — люто кинула Волкріс. — Хочете, щоб ми обидва скрутили собі в’язи?

— Саме це питання я і хотів поставити вам, — огризнувся Макс. — Навіщо ця божевільна скачка? Що зміниться, коли ми їхатимемо трохи повільніше й обережніше?

— Ви хотіли поставити питання? — очі жінки загрозливо звузилися. — Звідколи ви тут ставите питання?

— Врешті-решт, адже саме мені