Читати книгу - "Аеніль"

завадила навіть присутність одного здивованого старшокласника, що вийшов на крик Аеніль з-за дальніх шаф.

На Аеніль одна за одною посипалися вогняні кулі, якісь удари, свист вітру, вона навіть не розуміла, що відбувалося. Намагалася якось відповідати, але відчувала тільки біль і дуже сумнівалася, що хоч одне з її заклять чи ударів руками влучили в ціль.

— Гей, зупиніться! — крикнув старшокласник.

Це стримало Савлія, і він люто глянув на хлопця.

Здавалося, ще хвилина — і він кинеться й на нього. Аеніль теж палала злістю від образи і болю, але навіть тепер її дивувала така лють Савлія. Не лише по відношенню до неї, а й до всіх.

Старшокласник байдуже глянув на Савлія і лише миролюбно сказав:

— Такі питання вирішуються не тут. Ви хочете, щоб вас обох покарали викладачі? Зараз їх тут купа буде. Є ж Поєдинок.

Це трохи заспокоїло Савлія. Він знову повернувся до Аеніль і люто гаркнув:

— Одразу після третього уроку, — і вийшов з читального залу.

Старшокурсник провів його спокійним поглядом і потім мовив до Аеніль:

— У тебе є друг, який би за тебе бився?

— Що? Нема. Я сама битимусь.

— Дурна, ти не зможеш.

— Яке тобі діло, — слова хлопця її роздратували.

Він реготнув, а потім сказав:

— Кімната Поєдинків має певні особливості, ти хіба не знаєш?

— Мені начхати!

— Ну, як хочеш. Я прийду подивлюсь, таке нечасто буває, — енергійно промовив хлопець, а потім стурбовано додав, — надіюсь, що встигну виконати завдання майстрині Бйодвільд у скрипторії…

Він швидко вийшов з читальної зали. Аеніль забрала Іно і теж вийшла. Їй не хотілося, щоб її застукали тут, посеред цього бруду і смороду. Бібліотекарки чомусь не було на місці. Мабуть, Савлій знайшов спосіб кудись її відправити.

Перший урок уже закінчився. Однак Аеніль не збиралася йти на другий. Тепер їй було вже на все начхати. Вона повернула у коридор до внутрішнього парку, що був на другому поверсі. Коли проходила повз вітальню чародіїв, то зіткнулася з Гелео. Та немов відчувала, коли потрібна подрузі.

— Що з тобою? — тихо прошепотіла лебенійка під каптуром.

Аеніль невиразно стенула плечима. На її очах заблистіли сльози. Дівчинка не стрималася і заплакала. Хтозна, чому вона надумалася плакати саме зараз, коли біль від опіків та ударів Савлія вже притих. Мабуть, Гелео пробудила в ній жаль до самої себе та до сестрички, яка нічого не розуміла і боялася питати.

Лебенійка обійняла її і тихо промовила:

— Ти не йтимеш на урок?

Аеніль енергійно похитала головою.

— Пішли в парк.

Аеніль кивнула, і троє таких різних дівчат вийшли з Академії і попрямували до великого парку у внутрішньому дворі замку. Осіння холодна погода, пронизливий вітер, невеличкий дощик — все це не відвернуло дівчат від бажання потрапити туди. Там їм вдалося знайти серед алейок більш-менш затишне місце під великим дубом, де вони сіли на лавку. Гуляти стежками парку чи лісу, у який він плавно переходив, за такої погоди було не дуже приємно.

Тільки тут лебенійка зняла свій каптур. Вона сумно дивилася на Аеніль, що міцно обійняла Іно. Здавалося, синювате і холодне обличчя лебенійки створене тільки для суму і скорботи.

— У житті так мало радості, і так багато суму, — промовила Гелео. — Але воно все одно прекрасне.

Аеніль кивнула.

— Коли тобі погано, подумай про тих, кому гірше, і допоможи їм.

— Я не знаю нікого, кому гірше, — пробурмотіла Аеніль, ледь стримуючи сльози.

— Це я не тобі. Ці слова сказала мені одна мудра людина. Тільки я не знаю, як допомогти тобі.

— Тобі теж погано? — Аеніль здивовано глянула на подругу. — У чому справа?

— Я розповідала тобі…

— Хочеш повернутись додому?

— Не знаю… Це все так складно, так міцно сплетено і переплутано… Але, швидше, хочу.

Лебенійка змовкла і схилила голову.

— Такий дивний цей парк, — задумливо промовила Аеніль, роззираючись навкруги. — Такий велетенський, хоч внутрішній двір начебто й невеликий. А ще ж ліс, що розпочинається за ним… Кажуть, що там багато людей заблукало.

— Так і є. Мабуть, там використовується магічний простір чи якісь інші чари.

— Та все одно тут затишно і приємно. Попри всі ті небезпеки, якими нас страхають.

— Так, — ледь помітно усміхнулася Гелео. — Так всюди в Академії. Вона подобається всім учням, не зважаючи на всі ті страшні речі, що тут так часто відбуваються.

Дівчата змовкли і якийсь час провели у мовчанні. Слухали тихий шум дощу по листю дерев, шелестіння вітру у кронах, тихий спів якоїсь самотньої пташки. Мовчанку перервала Іно, чи не вперше за сьогодні вона промовила ледь чутним голосом:

— Тут гарно.

Аеніль обійняла її зі щасливим виразом обличчя.

Дівчата ще трохи посиділи, а потім Гелео стурбовано озирнулася і перепитала:

— Ти на третій урок таки не підеш?

— Ні. Але вже холодно, треба повертатися в замок.

— Так.

Дівчата піднялися, утім пішли не назад, а вперед алеєю, щоб вийти біля лікарні і потім вже повертатися в замок, бо під час заняття там краще не ходити.

— То невже все так складно? — запитала Аеніль зі щирим співчуттям. За свої проблеми вона вже забула. — І чому в цьому житті все так жахливо?

— Це не так… Ми просто не знаємо життя.

— Але ж тобі так складно! У тебе ж немає виходу!

— Вихід є… Просто він надто тяжкий…

— Який це вихід? — здивувалася Аеніль.

— Складно пояснити… О! Дивись, то не твій викладач йде?

З-за кута лікарні, до якої вони вже наблизилися, вийшов майстер