Читати книгу - "Клуб «100 ключів»"

class="book">Темне волосся Еда Голлана було коротко підстрижене йоржиком. Попри холодну й мокру погоду, він ходив без пальта, й легкий костюм із тонкої тканини без підставних плечей ще більш видовжував його й так високу статуру.

Він був занепокоєний, але говорив правильною французькою мовою, не підшукуючи слів.

— Цей добродій, — мовив він, показуючи на Люка, — справді потурбував мене за вельми прикрих обставин, і не тільки для мене, але й для дами, якій довелося мене супроводжувати.

Мегре на мигах звелів, щоб Люка вийшов з кабінету.

— Я вам співчуваю, містере Голлан. Та навряд чи слід особливо вболівати за вашу знайому. Повірте мені, ще подібні пригоди становлять невід'ємну частину її професії.

Американець зрозумів натяк.

— Гадаю, що йдеться про мою машину?

— Адже ви власник жовтого «ягуара», чи не так?

— Колишній власник.

— Цебто як?

— Я сьогодні вранці особисто подав заяву комісарові першого відділка, вказавши, що мою машину вкрадено.

— А де ви були минулого вечора, містере Голлан?

— В гостях у мексіканського консула. Він мешкає на Італійському бульварі.

— Ви там і вечеряли?

— Еге ж, у товаристві дванадцяти осіб, які можуть це підтвердити.

— І о десятій вечора ви були ще там?

— Не тільки о десятій вечора, але й о другій годині иочі. Ви можете це легко перевірити.

Побачивши на столі тацю з пляшками пива та бутербродами, він дуже здивувався:

— Хотів би я знати…

— Стривайте. Я теж поспішаю, і, повірте мені, не менш, як ви, але вам доведеться розповісти все по порядку. Отже, вчора ввечері ви залишили свою машину на Італійському бульварі?

— Ні. Ви знаєте краще за мене, що там залишити машину не можна.

— А де вона стояла, коли ви бачили її востаннє?

— На Вандомському майдані. Там відведено спеціальну стоянку для пожильців готелю «Ріц». Звідти до мого приятеля-консула лише кількасот кроків. Я пішов до нього пішки.

— Ви не залишали його квартири?

— Ні.

— Але вам дзвонили по телефону.

Він не сподівався, що це було відомо комісарові.

— Так. Мені зателефонувала одна моя — знайома.

— Знайома, прізвища якої ви, ясна річ, не назвете? Це часом не пані Йонкер?

— Можливо, що й вона. Йонкерів я добре знаю..

— А коли ви повернулися до готелю, то не помітили, що вашої машини на місці немає?

— Як і більшість пожильців, я користуюся виходом з вулиці Камбон.

— Ви знайомі зі Стенлі Гобсоном?

— Я відмовляюся відповідати на ваші запитання, мосьє Мегре, аж поки не довідаюся, що саме ви намагаєтеся мені пришити.

— Сталося так, що дехто з ваших друзів зайшов у конфлікт з правосуддям.

— Що за друзі?

— Приміром, Норріс Йонкер. Певна річ, ви мали з ним якісь справи. Чи то купували в нього картини, чи то їх йому продавали.

— Передусім я не комерсант, а мистецтвознавець. Музеї та й приватні особи часом повідомляють мене більш-менш конфіденційно, що їм потрібна та чи та картина. Певного художника, певної цінності, певної доби. Якщо під час моїх подорожей я довідуюся, що потрібна картина десь продається, то доводжу це до відома моїх замовників.

— Без комісійних?

— Це вже не ваш клопіт. Податкові інспектори в моїй країні цілком справляються зі своїми обов'язками.

— Звичайно, ви не здогадуєтеся, хто міг украсти вашу машину? До речі, де був ключ? Чи не в своєму гнізді?

— В кишеньці на дверцях. Я завжди залишаю його там, бо інакше, з моєю неуважністю, боюся загубити.

Почувши якийсь шум у коридорі, Мегре нашорошив вуха. Взагалі він провадив цей допит досить невпевнено, немов між іншим.

Мабуть, це помітив і сам Голлан, бо зненацька промовив:

— Тепер, сподіваюся, я можу піти пробачитися перед дамою, яку я запросив на вечерю?

— Зачекайте, шановний. Боюся, що ви мені ще будете потрібні.

З коридора долинули кроки, відчинилися і зачинилися двері, в інспекторській заговорила якась жінка.

«Це був вечір грюкання дверима», — небезпідставно казатиме потім Мегре.

— Зайди на хвилинку до мене, Жанв'є. Було б нечемно з нашого боку залишати містера Голлана на самоті. Що він потім скаже про французьку гостинність? Адже ми вже й так зіпсували йому вечерю. Нехай хоч підживиться бутербродом.

Кілька чергових інспекторів, серед них і гордий зі свого успіху Лагрюм, кидали цікаві погляди на чарівну молоду дівчину, одягнуту в синій костюм. Вона жваво позирала на те, що відбувалося навколо неї.

— Здається, ви комісар Мегре? Я бачила вашу фотографію в газетах. Скажіть хоч ви — він вмер?

— Ні, мадемуазель Ож'є. Інспектора Лоньйона тяжко поранено, але лікарі сподіваються його врятувати.

— Це він розповів вам про мене?

— Він поки що неспроможний говорити і, певно, озветься не раніше, як за кілька днів. Пройдіть, будь ласка, зі мною.

Він завів дівчину до невеличкого кабінету і зачинив двері.

— Сподіваюся, ви мене зрозумієте, коли я скажу вам, що зараз дорога кожна хвилина. Тому я не проситиму. вас розповісти все детально. Ми повернемося до цього пізніше. Зараз я хотів би, щоб ви відповіли на? кілька запитань. Це ви повідомили інспектора Лоньйона, що в будинку навпроти діються дивні речі?

— Ні. Я нічого такого не помічала. Хіба що ввечері в малярні часто