Читати книгу - "Вулиця Без світання"

довіряю, але поки що знати зайве йому не потрібно.

Подумавши трохи, Іваньо сказав:

— Поселимо його в Багріїв.

— У кого?

— У тих парафіян, про яких я вам тільки що казав. У них є вільна кімната, і пані Михайлина якраз просила мене підшукати їй пожильця.

— Тим краще. Там надійно?

— Цілком.

— Здається, про все домовились? Ходімо швидше нагору, а то вогкість тут до кісток проймає.

Піднялися сходами, зачинили за собою двері, Дем'янко стояв у тій самій позі, в якій його залишив Іваньо.

— Набридло? — співчутливо спитав Павлюк. Звернувся із запитанням лише для того, щоб показати Іваньо свою симпатію до молодого чоловіка.

— Дарма, — байдуже відповів Дем'янко.

— Не удавайте з себе скромника… Зараз святий отець поведе вас на квартиру, де ви житимете.

Дем'янко мовчки кивнув.

— Йдіть не поруч із святим отцем, а позаду, кроків за десять, — повчав Павлюк. — Наздоженете, коли він зупиниться біля під'їзду. На добраніч.

— На добраніч, — відповів Іваньо.

Священик подивився у вікно-бійницю. Переконавшись, що все гаразд, прочинив двері і випустив Павлюка.

Повернувшись на свою квартиру, Павлюк передусім викликав Торкуна. Шинкар увійшов, лякливо озираючись. З кожним днем він усе більше боявся свого пожильця.

— Як з автомашиною? — не вітаючись, запитав Павлюк. Він не хотів залишатися в місті жодної зайвої хвилини, після того як буде знайдено документ, і тому завчасно готував усе необхідне для втечі з Кленова.

— Є, підшукав, — поквапно відповів Торкун. — По сусідству живе один чоловік, ми знайомі ще з довоєнного часу. У нього був свій «мерседес», у мене — «фіат». Мій забрали німці, а він схитрував — розібрав машину на частини і сховав. Тепер його автомобіль знову на ходу. Машина старенька, не дуже комфортабельна, швидкість її невелика, але їздити можна.

— Дасть її вам?

— Коли завгодно… За гроші, звичайно. Плату заправив високу, але ж ви дозволили не скупитись?

Павлюк ствердно кивнув.

— Я йому сказав, що хочу поїхати в село по продукти для свого буфету — там вони дешеві.

— Правильно, — схвалив Павлюк. — Машиною керувати вмієте?

— Призи брав на аматорських перегонах. Та й шоферські права маю. Мені навіть пропонували вигідну роботу в гаражі, — з гордістю промовив Торкун.

Павлюк зневажливо глянув на нього.

— Що ж, улаштовуйтесь… Трохи пізніше, я вам дозволю…

…У цей час священик і Дем'янко входили в під'їзд п'ятиповерхового будинку в кінці вулички, що круто підіймалася вгору. «Колишній будинок для пролетарів у білих комірцях», подумав Дем'янко. «Пролетарями в білих комірцях» у панській Польщі називали інтелігентську бідноту; дрібних чиновників, учителів, службовців. Вони населяли ось такі величезні будинки з вузькими сходами, з кімнатами-коробками — мінімум вигод для мешканців і максимум прибутку для хазяїна.

Ліфтів тут, як правило, не було. Дем'янко помітив, що священик ступає із східця на східець легко, дихання його рівне. Подумав: «Здоровий пан-отець, як бик».

Зупинилися на п'ятому поверсі. Іваньо натиснув кнопку електричного дзвоника.

Двері відчинила дівчина років двадцяти. В жовтому світлі маленької лампочки Дем'янко розглядів кругловиде обличчя, біляве волосся і темні очі. Побачивши священика, дівчина привітно посміхнулася, гнучко, з неусвідомленою грацією молодості схилилась перед ним. Зловила його руку, поцілувала. Іваньо перехрестив дівчину, ледь посторонився, пропускаючи вперед супутника.

— Пан Дем'янко, син мого хорошого знайомого.

Дівчина простягнула руку.

— Богданна.

Молодий чоловік потис її теплу, міцну долоню. Увійшли в кімнату: фабричні меблі, кілька вишивок на стінах замість картин, портрет чоловіка з вусами стрілою, обведений жалобною смугою. «Батько, — догадався Дем'янко, переводячи погляд на Богданну, — у неї така ж м'яка лінія уст, опукле чоло, ямочки на щоках».

Літня жінка, що сиділа в кутку за в'язанням, швидко підвелась і теж схилилася під благословення священика.

— Пані Михайлино, ви просили підшукати вам хорошого пожильця. Пан Дем'янко саме такий.

У пані Михайлини втомлене і трохи смутне обличчя жінки, яка прожила нелегке життя. Незважаючи на це, в очах її часом спалахують такі ж веселі іскорки, як у Богданни.

— Дуже рада. — Пані Михайлина вимовляє слова м'яко, сердечно. — Сподіваюсь, вам у нас сподобається…

Так Дем'янко знайшов новий притулок. Йому відвели кімнату в кінці коридора, вона належала колись главі сім'ї. Мати й дочка займали дві інші…

Вдома Дем'янко бував мало — йшов рано-вранці, повертався пізно ввечері. Цілі дні проводив у костьолі, охороняючи Павлюка та Іваньо. Проте обов'язки священика раз у раз одривали пан-отця від розшуків документа, і Дем'янко з Павлюком годинами чекали його у віддаленій кімнаті храму. Павлюк не міг приховати злості — час був дуже дорогий, а вони годинами сиділи без діла. Однак за настійною вимогою Іваньо, до «роботи» Дем'янка не залучав. У своєму недовір'ї до молодого чоловіка пан-отець залишився непохитним. Пробирались Павлюк і Дем'янко до костьолу якомога непомітніше, і навряд чи хтось із священнослужителів храму святої Єліжбети знав, що до Іваньо регулярно приходять сторонні люди.

Богданну Дем'янко майже не бачив. Дівчина працювала касиркою в заводській їдальні, приходила втомлена, відразу лягала спати. Зустрічаючись, обмінювалися короткими, незначними фразами, вона явно цуралася Дем'янка, вільний час проводила у себе в кімнаті за книжкою.

Зате з її матір'ю Дем'янко заприятелював швидко. Він цілі вечори просиджував з пані Михайлиною, слухаючи її розповіді про минуле, про чоловіка, про довге життя, яке промайнуло непомітно. В кімнаті так тихо, що навіть чути, як цокають спиці пані Михайлини.

Так було щовечора, і Дем'янкові не надокучала одноманітність. А втім, він все одно не мав права виходити з дому: Павлюк суворо заборонив «вештатись по вулицях без потреби».

Певно, мати не раз розмовляла з дочкою про пожильця і, мабуть, говорила про нього тільки хороше — Дем'янко став помічати привітні усмішки Богданни, льодок у відносинах між ними потроху танув. Дівчина частіше почала заходити в кімнату матері, слухаючи разом