Читати книгу - "Небезпечнi мандри"

ані хмаринки, й воно було синє-синє, аж лілове по всій лінії обрію. Легіт завмер, і павуки вже встигли спуститися в траву. Заповідався спекотний день.

Уперше за всі останні дні Ліщина почувався в безпеці, був спокійний. І почав думати: чи ж багато нового доведеться їм дізнатися про свою нову домівку?

«Правду казав П’ятий: ця місцина саме для нас! Але нам треба буде призвичаїтися до неї, ознайомитися з околицями. Що менше промахів ми зробимо на початку, то краще. Цікаво, що сталося з тими кролями, які вирили ці нори? Перестали бігати? Чи просто помандрували десь далі? Якби-то здибатися з ними — вони б нам чимало корисного розповіли!»

Тієї миті він побачив, що з найдальшої від нього нори нерішуче виліз Ожина. Ліщина й собі скочив до нього, став пастися поруч. Так надибали на латку молочаю, що стелився поміж трав, щохвилини розкриваючи по дві небесно-сині пелюстки. Ожина понюхав цю незнайому рослину, але її листя видалося йому надто цупким і несмачним.

— Ти не знаєш, що це за трава? — спитав він Ліщину.

— Та я сам бачу її вперше! — відповів Ліщина.

— Ми так мало знаємо про це місце, — зауважив Ожина. — Рослини, запахи — все незнайоме. Нам тут доведеться добряче попрацювати головою, щоб пристосуватись.

— Ну, попрацювати головою — це якраз для тебе! — сказав Ліщина. — Я, бува, думаю, думаю — нічого не придумаю, а ти зразу кажеш, що і як.

— Зате ти береш всякий ризик на себе й завжди ідеш попереду! — захоплено мовив Ожина. — Всі це бачать, і всі це знають. А зараз нашій мандрівці кінець, чи не так? Це місце й справді таке безпечне, як передбачав П’ятий. Ми завчасу побачимо будь-кого, хто поткнеться сюди до нас, і так буде доти, доки ми матимемо нюх, зір і слух.

— А всього цього нам не позичати!

— Але ж коли-небудь ми та повинні спати, й поночі ми не бачимо.

— Вночі має бути поночі, — відказав Ліщина, — і кролі ночами повинні спати.

— А де?

— Ну, ми можемо й далі користуватися цими норами, хоча скоро дехто перехоче лізти в таку нору й волітиме спати надворі. З другого боку, чи можна сподіватися, щоб гурт кролів-самців узявся за риття нір? Ну вигребуть дві-три вигрібанки — як того дня, коли ми перейшли вересовище. Але чи спроможуться вони на більше?

— І я думаю про це саме останнім часом, — признався Ожина. — Але ж кролі можуть міняти свої звичаї — на краще чи на гірше. Он ті, від яких ми пішли, — Первоцвіт та інші, — скільки вони роблять усякого зовсім не кролячого? І камінці втикають у землю, і моркву в нору носять, і Фрітх їх знає, що ще.

— А салата Треари, як уже зайшла про те мова? У нас теж салату носили в нору.

— Атож. І ті, й ті міняли свої звичаї, придумували щось краще, як уміли. А хіба ми не можемо змінити свої звичаї? Кажеш, кролі-самці не риють нір. Так, але вони можуть рити, коли захочуть. Уявляєш: ми маємо глибокі, затишні нори, де зручно спати? Отоді ми будемо в безпеці. І ніщо нам не завадить вирити такі нори, крім одного-єдиного: якщо наші молодці не побажають рити. Не те, що не зможуть, — не захочуть.

— І що ж ти пропонуєш? — запитав Ліщина. — Спробувати розбудувати ці дірки, перетворити їх на справжню колонію?

— Ні, ці дірки не годяться. Легко зрозуміти, чому їх покинули. Зовсім на невеликій глибині залягає те тверде й біле, яке нічим не вгризеш. Узимку в цих норах, мабуть, жахлива холоднеча. Але тут, нагорі, є лісок, я запримітив його ще вчора, коли ми тільки прийшли сюди. Давай скочимо вдвох та глянемо, га?

І двоє друзів помчали до вершини. Трохи далі, на південний схід від них, за старим порослим травою путівцем, що тягнувся по шпилю пагорба, ріс буковий гай.

— Там є кілька великих дерев, — сказав Ожина. — їхнє коріння, мабуть, добре розпушило землю. Якщо ми вириємо під ними нори, то заживемо, як у нашій колишній колонії, незгірш. Але якщо Кучма та інші не захочуть попрацювати (чи скажуть, що не можуть), — ну, тоді це місце нам не підходить, бо тут надто голо. Через це, звісно, тут так привільно та безпечно, але негода зжене нас із цих пагорбів, це безперечно.

— Нелегко буде змусити цілий гурт самців рити справжні глибокі нори, — задумано сказав Ліщина, коли вони верталися наниз. — Малим кроленятам, звісно, потрібні добротні нори, а нам? Може, обійдемося тим, що є?

— Ні, я цілком певен: якщо ми не відступимо від наших предковічних звичаїв, довго ми тут не втримаємося. Десь-інде ми б, може, прижилися й так, але тільки не тут! — твердо мовив Ожина.

— Ой багато ж буде роботи!

— Глянь, он Кучма вибрався на сильф, і ще дехто з ним! Чом не поговорити з ними зараз же? Що вони на таке скажуть?

Одначе за сильфлаєм Ліщина розповів про Ожинин задум тільки П'ятому. Перегодом, коли кролі наситились і відпочивали — хто грався в траві, хто грівся на сонечку, — він запропонував усім піти на шпиль і глянути, що там за ліс. Кучма й Срібний погодилися піти зразу ж, і зрештою пішли всі — ніхто не лишився біля нір.

Буковий ліс не схожий був на придолинні ліси їхньої батьківщини. Вузький пояс дерев, метрів п’ятсот завдовжки і п’ятдесят завширшки, скидався на лісосмугу. Росли тут майже виключно буки. Товсті гладенькі стовбури стояли у своїй зеленій тіні, а кучеряві гілки розташувались пласкими ярусами, по яких жваво витанцьовували тисячі сонячних зайчиків. Під деревами не було трави, а отже, не було й укриття. Кролі не могли втямити: чому тут так тихо й світло, чому вони можуть так далеко бачити поміж дерев? М’який, незмовкний шелест букового листя дуже відрізнявся від звичного їм