Читати книгу - "Невидимець, Герберт Уеллс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Сюди, полісмене! — почув я чийсь голос.
Тепер я знову був у меблевому відділі, у кінці цілої низки гардеробів. Я забився між ними, ліг ниць, попозвивався трохи, аж нарешті скинув з себе светра й усе інше, і, коли з-за рогу вийшов полісмен з трьома продавцями, знову був вільною людиною, хоч і як задиханою та настраханою. Вони кинулись на жилетку й кальсони, схопилися за штани.
— Він здіймає з себе вкрадене, — сказав один з продавців. — Він мусить бути десь тут.
Але знайти мене їм все ж таки не пощастило.
Часинку я стояв, дивлячись, як вони шукають мене, і кляв свою недолю, бо я ж утратив одяг. Тоді пішов у буфет, випив трохи молока, що там знайшов, і сів навпроти коминка обміркувати своє становище.
Невдовзі сюди ж прийшли двоє з обслуги крамниці і заходилися збуджено обговорювати цю подію. Звісно, що міркували вони по-дурнячому. Я чув перебільшене оповідання про шкоду, якої я завдав, та гадки про те, куди я сховався. Потім я знову замислився. Винести що-небудь звідси, після такого сполоху, було тепер неможливо. Я зійшов униз, на склад, подивитись, чи не можна що запакувати й вислати пакунком, але не зрозумів системи їхніх чеків. Близько одинадцятої години, бачивши, що сніг зараз же тане і надворі тепліше, ніж учора, я, втративши надію розжитися чим в “Омніумі”, вийшов на вулицю. Я був мало не в розпуці від невдачі і не мав ніяких певних планів на майбутнє.
Розділ ХХІІІНА ДРУРІ-ЛЕЙН
— Тепер, — сказав Невидимець, — ви уявляєте вже, в якій скруті я був. Я не мав ні притулку, ні одягу. Одягтися — означало б утратити всі свої переваги, зробитися чимось дивним і жахливим. Я мусив голодувати, бо якби почав їсти, тобто виповнювати себе непрозорою матерією, то знову став би потворно видимий.
— Я й не подумав про це, — сказав Кемп.
— Та й я теж. А сніг указав мені ще й на інші небезпеки. Обсипаний снігом, я не міг ходити, бо одразу став би видимий. Дощ зробив би з мене водяний контур, блискучу поверхню людської постаті, якусь бульбашку. А туман!.. У тумані я скидався б на ще більш невиразну бульбашку, мерехтливу постать людини. Крім того, ходячи по вулицях, та ще й при нашій лондонській погоді, я збирав би на ступнях бруд, а на шкіру натрушувало б сажі та пилу. Я не знав, через який час це зробило б мене видимим, але ясно бачив, що чекати довго не доведеться.
— В усякому разі в Лондоні!
— Я пішов по місту до нетрів поблизу Грейт-Портленд-стріт і опинився на вуличці, де був мешкав. Далі я не пішов, бо перед будинком, що я спалив, стояв натовп, і руїни ще диміли. Найперше я мав дістати одежу. Тут, в одній з маленьких крамничок, в яких продають усяку всячину — газети, солодощі, іграшки, канцелярське приладдя, ялинкові прикраси тощо, — я побачив у вітрині цілу колекцію масок та носів, і мені спала та сама думка, що й напередодні у відділі іграшок в “Омніумі”. Я повернув назад і, тепер уже маючи певну мету, подався до глухих вулиць на північ од Стренду, уникаючи людніших кварталів. Я пам’ятав, що десь там є крамниці театральних костюмів.
День був холодний, колький північний вітер гуляв на вулицях. Я йшов швидко, щоб на мене не наскочив хто ззаду; Кожне перехрестя було небезпечне, за кожним перехожим я мусив пильно стежити. На розі Бедфорд-стріт тільки-но я хотів одного проминути, як він несподівано повернув назад і штовхнув мене на брук, мало не під колеса екіпажа. Візники, які були поряд, вирішили, що це в нього запаморочення. На мене ця зустріч так подіяла, що я пішов на ринок Ковент-Гарден і, весь тремтячи й ледве зводячи дух, сів на хвилинку в закутку біля лотка з фіалками. Я таки добре застудився, і тому незабаром мусив піти далі, боячись, щоб через моє чхання не звернули на мене уваги.
Нарешті я знайшов те, чого шукав, — брудну, загиджену мухами крамничку в провулку поблизу Друрі-Лейн. На вітрині лежало багато акторських костюмів, фальшивих коштовностей, перук, туфель, доміно і театральних фотографій. Крамниця була старовинна, низенька і темна; над нею височіли ще чотири поверхи похмурого, непривітного будинку. Я заглянув у вітрину і, не побачивши нікого, ввійшов у крамницю. Коли я відчиняв двері, брязнув дзвоник. Я залишив двері отвором, а сам, обійшовши круг порожньої вішалки, причаївся в кутку за великим дзеркалом. Хвилину чи дві ніхто не з’являвся. Потім я почув важку ходу, і в крамницю зайшов якийсь чоловік.
Плани мої тепер були цілком конкретні. Я хотів пробратись нагору, заховатися там, заждати слушної нагоди і, коли все стихне, розшукати собі перуку, маску, окуляри та костюм і вийти в світ, маючи вигляд, може, трохи й незвичайний, але хоч можливий. Звичайно, я не проминув би вкрасти й гроші, якби вони попали мені на очі.
Чоловік, що ввійшов у крамницю, був трохи горбатий, насуплений коротун, довгорукий, з куцими кривими ногами. Очевидно, я перебив йому трапезу. Він очікувально оглянув крамницю… Упевнившись, що там нікого нема, він спершу здивувався, а потім його взяла злість. “Кляті хлопці!” — вилаявся він і вийшов роздивитись на вулицю.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Невидимець, Герберт Уеллс», після закриття браузера.