Читати книгу - "Таємниця янтарної кімнати, Валентин Григорович Дмитрієв"

почав було Сергєєв і відразу ж розсміявся. — Ну, гаразд, почекаємо.

Чекати довелося недовго. Вірьовки ослабли, і в дірці з'явилося засмучене обличчя Павловського.

— Товаришу лейтенант, самий попіл та якісь горілі дошки. Порожньо.

— Тепер, сподіваюсь, можна і мені подивитись? — спитав Сергєєв.

Скинувши пальто, він миттю опинився у підвалі.

Темрява вкрила його. Пахло вогкістю, обгорілою цеглою, тліном. Кроків не було чути. Ноги грузли у товстому шарі попелу, який піднімався вгору, застилаючи приміщення. Попіл… Що згоріло тут кілька років тому? Що перетворилося у цей сірий, майже невагомий порошок? Дошки від ящиків, де був посуд з-під вина? Пивні бочки? Старовинні картини? Дорогоцінні янтарні панно? Чи просто мотлох, що його в останні ночі натягли сюди напівголодні, замерзлі фольксштурмівці?..

Сергєєв підняв жменьку попелу і, повільно пропускаючи його крізь пальці, не помічав, як штани на колінах і поли піджака стають сірі.

Понишпоривши, витяг шматок обвугленої дошки. У світлі ліхтарика не побачив на ньому жодної білої плями. Вугілля, та й годі. Ні клейма, ані літерки. Спробуй здогадайся, що це було…

Ясно одне: ящиків з янтарем тут немає.

Цей висновок підтвердився, коли надвечір солдати ретельно простукали всі стіни, стелю і підлогу.

Шукати треба було в іншому місці.

5

— Все гаразд, можете йти, — задоволено сказав старшина, вручаючи Соломасі і Ткаченку записки про звільнення.

Повз чергового по частині вони старанно пройшли в ногу. Минувши прохідну, зупинилися.

— Куди, Михайле? — спитав Соломаха.

— У кіно підемо. В «Зорі» сьогодні «Зустріч на Ельбі» йде, хіба забув? Треба хоч на своїх подивитися, наші хлопці знімалися.

В автобус сісти не пощастило, довелося йти до базару. А втім, солдатові такі переходи — півтора кілометри — все одно, що квартал пройти. Вийшли до м'ясокомбінату, почекали «п'ятірку».

Трамвай не поспішаючи проторохтів Алеєю Сміливих, обігнув закритий на зиму парк біля форту, завернув на вулицю Дзержинського, потім довго повз серед руїн, поки не виїхав на перехрестя. Тут, як завжди, утворилася «пробка». Шофери нетерпляче сигналили, вагоновод подзвонював, але регулювальник біля постаменту, де колись красувався Бісмарк, пропускав машини вздовж Житомирської і, здавалося, не звертав уваги на «поперечних».

Ткаченко виглянув у відчинені трохи двері і раптом сказав:

— Вийдемо тут, Іване, по замку поблукаємо. Поки народу нема, подивимось.

— Усе янтар… — почав було Соломаха, але відразу ж осікся під суворим поглядом приятеля,

— Не базікай. Забув? — сказав Ткаченко і потяг товариша за рукав. — Давай вийдемо. Там поговоримо.

На вулиці він мрійно промовив:

— Знаєш, Іване, мені й справді хочеться знайти цю кімнату. От не чув я про неї раніше — і душа не боліла. А тепер весь час ходжу і про неї думаю. Краса ж, мабуть, яка! Га? Ти уяви: раптом знайдемо! Поставлять її на місце і напишуть: знайшов її солдат Михайло Григорович Ткаченко. Здорово?

— Так і напишуть. Там навіть про Растреллі не написали, а ти он куди махнув, — солдат Михайло Ткаченко! Таких Ткаченків на землі знаєш скільки?

— Добре, добре, не бурчи. Давай краще пошукаємо.

— Взводний не дозволяє поодинці лазити.

— Так то ж під час роботи. А зараз ми у звільненні. Обмерзлими східцями вони видерлися до підніжжя башти. Тут сходи круто повертали, ледве помітна стежка вела вздовж стіни, повз півкруглі арки, одна з яких — це солдати вже знали — була трохи вищою, і ширшою від інших і правила за ворота на подвір'я.

Пройшовши під височенним, напівобваленим склепінням, покричавши і послухавши, як відгукується луна, друзі попрямували на площу, замкнену з чотирьох боків облізлими і заваленими стінами.

— Покуримо, Іване? — запропонував Ткаченко.

Вони сіли на купу каміння, ледь припорошеного пухким снігом, і скрутили цигарки. За звичкою ховаючи їх у рукави шинелей, затяглися раз, другий.

Ткаченко весь час оглядався на всі боки, мружив очі, немов розв'язував важку задачу.

— А знаєш, Іване, десь тут мають бути підвали. Пригадуєш, лейтенант казав минулого разу — скоро на цей бік переберемося. А що коли зараз спробувати? Ось хоч цю купу трохи поворушити.

— Так немає ні лопати, ні лома. Голими руками не візьмеш.

— Як немає? Ми ж учора частину ломів і лопат тут заховали, щоб у роту не тягати марно.

Справді, лом і лопати були на місці.

Копати почали навмання, там, де щойно сиділи. Верхній шар щебеню і уламків цегли зняли порівняно легко, потім довелося натиснути як слід: пішли більші брили. Нарешті, уперлися у сірий камінь-валун.

— Хитнемо його, Мишко? — спитав, розпалившись, Соломаха. — Спробуємо?

— Давай!

Взяли у чотири руки. Але камінь не піддавався. Намагалися підсунути під нього лом, розхитати — нічого не виходило.

— Може, покинемо? — почав благати весь спітнілий Ткаченко.

— Я тобі покину! Сам підмовив, а тепер — покинемо. Ану, давай ще! Щоб двоє чоловіків та з якоюсь каменюкою не впоралися?.. Давай!

Камінь хитнувся. Спочатку він трохи нахилився вбік, потім пішов угору, знизу з'явилася щілина з палець завширшки.

Соломаха миттю підсунув у щілину свій лом. Натиснули. Камінь не витримав, похитнувся і відвалився.

— Он якого дурня скрутили, — задоволено сказав Соломаха. — Тільки яка з цього користь?

Ткаченко кинув у яму цеглину, потім другу. Прислухалися. Цеглини летіли кудись в глибину..

— Тут щось є… — Соломаха здивовано похитав головою. — Може, до завтра відкладемо?

— Скажеш таке — до завтра! Хто тобі дозволить одному лазити? Краще зараз спробуємо. Дивись і знайдемо що-небудь. Спробуємо, га, Ваню? — голос Ткаченка став майже благальним.

Іван для годиться повередував трохи, потім сказав:

— Гаразд. Сірники у тебе є?

— Є трохи. Вистачить. Далеко не підемо.

— Далеко… Може, там і йти нема куди.