Читати книгу - "Руді сестри, Франсіско Гарсія Павон"

— Авжеж. Дон Норберто був дуже симпатичний. Я не раз зустрічав вас з батьками на Двірцевій алеї.

— Як давно це було! — зітхнула Марія. Запала коротка мовчанка, присвячена спогадам.

— А як ви нас знайшли?

— Дякуючи терпінню й цілій низці випадковостей.

Пліній дивився на огрядного блідого чоловіка, котрий нібито трохи заспокоївся, але досі тримався насторожено.

— Перепрошую, а ви хто?

Чоловік перевів погляд на сестер Пелаес, немов шукаючи в них ради.

— Це наш давній знайомий, — квапливо відказала Алісія.

— Я, добродійки, прийшов, щоб допомогти вам, — заспокійливо мовив Пліній. — Тож розкажіть мені все як є.

— Розумію. Ви прийшли визволити нас… і самі втрапили в пастку. Отже, операція провалилась, — зауважила Алісія, утверджуючись у своєму рішенні не відповідати на Плінієві запитання.

— Не поділяю вашої думки. Є люди, які знають, де я, і, найпевніш, уже сьогодні ввечері всіх нас визволять звідси. Тобто вас, добродійки, і мене. Бо щодо вас, шановний, я не певен, хто ви — ув'язнений чи тюремник.

Чоловік опустив очі, дедалі більше нервуючи.

— Може, й справді виберемося скоро з цієї пастки! — мовила

Алісія, старанно струшуючи з сукні якісь, видимі тільки їй, порошинки і явно уникаючи відвертої розмови з Плінієм. — Так хочеться додому! Там, певне, все шкереберть.

— Нічого подібного, — заспокоїв її Пліній. — Гертрудіс підтримує там якнайкращий лад. Хіба що бракує кількох пляшок пива й шинки з вашого холодника, а решта — все, як ви залишили.

— Сумніваюсь. Гертрудіс, якщо не стояти в неї над душею, й за холодну воду не візьметься.

Зрозумівши, що навпрямки не з'ясує особи огрядного блідого чоловіка, Пліній змінив тактику. Припалюючи сигарету, він запитав суворо, як і годиться поліцейському:

— Яким чином ви опинилися в цьому домі?

Сестри Пелаес сполохано перезирнулись. У погляді Марії проглянула нерішучість, в Алісії — затятість і наказ мовчати. Чоловік нервово заходив кімнатою, опустивши додолу очі.

Пліній, поважно, як людина, що виконує свої службові обов'язки, підвівся і, спершись руками на спинку стільця, додав сухо:

— Якщо ви не хочете говорити, воля ваша. Завтра, коли ще не сьогодні увечері, паннам доведеться розповісти геть усе в комісаріаті. Я тільки стараюсь у міру можливості допомогти вам і позбавити вас прикрих формальностей. Але, ясна річ, ви маєте повне право нічого мені не говорити. Це ваша особиста справа.

— Ми прийшли сюди, бо він покликав нас, — раптом у якомусь дитинному пориві вихопилась Марія, дивлячись заплаканими очима на чоловіка, котрий, заскочений цими словами, збентежено відійшов до вікна й, ухопившись руками за грати, повернувся до них спиною.

— Маріє! — у розпачі скрикнула Алісія.

— А хто він?

— Маноло Пучадес, мій наречений.

Пліній стояв незворушний, як скеля. Алісія визнала поразку. Пучадес уткнувся чолом у віконні грати.

— Навіщо він вас кликав?

— Щоб ми його порятували з лабетів тих гарпій.

Пліній поволі підійшов до Пучадеса й став у нього за спиною.

— А ви, Пучадес, яким чином опинилися в цьому домі? Чому вас тримали тут?

Тимчасом як Марія, якій прийшла, нарешті, на допомогу Алісія, почала відповідати на Плінієві запитання, Пучадес поринув У спогади.

Пригадав собі 1932 рік, свої студії у ветеринарній школі, роботу в студентській організації. Це його мати наполягала, щоб він обрав такий фах, бо її брат, шанований провінційний ветеринар, зголосився вивести його в люди й передати йому свою практику. Перед тим Пучадес вивчав медицину, і коли був уже в половині курсу, під тиском дядькових обіцянок і не годний завдати смутку матері, перекинувся на ветеринарію.

Один з найстарших на курсі, він не відзначався ревністю в навчанні. Втім, медицина теж його мало вабила. Справжнім його покликанням була політика. Краще сказати, політична публіцистика, пропаганда. Бо він розумів, що за своєю вдачею не годен посідати якусь відповідальну партійну посаду. Під час медичних студій виявив себе як активіст студентського руху. У ветеринарній школі з першого дня став ватажком молодіжної організації.

його мати належала до консервативної і дуже релігійної родини. Однак батько, попри те, що служив у війську, був республіканцем, як тоді говорили, від народження. Проголошення Республіки стало справжнім святом у його домі.

З родиною Пелаесів він зазнайомився випадком, через свого батька. Якось супроводив його в справах до нотаріальної контори дона Норберто. Батько зайшов до кабінету сам, а сина залишив у почекальні. Під той час нагодились Марія й Алісія. Оскільки їм було не вільно заходити до батька, коли той мав клієнтів, довелося гаяти час у товаристві Маноло Пучадеса. Відтоді вони зазнайомились і заприязнились.

Наприпочатку сестри подобались йому майже однаковою мірою. Такі зграбні, веселі й безпосередні. Більше й дотепніше говорила Алісія. Однак з часом він почав дедалі прихильніше ставитись до Марії, яка припала йому до душі своєю мовчазною споглядальністю й ласкавим усміхом. Відтоді він слухав Алісію, а дивився на Марію. З дозволу дона Норберто став учащати до них з візитами і в короткому часі всі вільні від політичної діяльності вечори провадив у їхньому товаристві.

У колі друзів він називав їх «своїми» нареченими. Алісія залюбки грала роль «третьої» і при потребі прикидалася неуважливою. В театрі й кіно, помітивши, що вони бралися за руки або задивлялися одне на одного мов заворожені, вона виказувала жваве зацікавлення тим, що діялось на сцені чи на екрані. Навіть коли їхні стосунки набули офіційного визнання родичів, попри певні застереження щодо республіканських уподобань Маноло, вони ніколи не з'являлись на людях без Алісії.

Коли на початку липня 1936 року родина Пелаесів виїжджала літувати в Сан-Себастьян (Пучадес мав приєднатись до них у серпні), баланс їхнього закохання зводився аж до двійка поцілунків у щічку, та й ті покрадьки. Щоправда, одного разу Марія приголубила його. Тисячі разів з ніжністю згадував він ті дитячі ласки.

Пучадес скінчив студії у червні 1936 року, а весілля призначили на наступну весну. Кілька