Читати книгу - "У відкритому морі, Петро Йосипович Капіца"

«Нема гранат, а патрони кінчаються», зрозумів Пунчонок.

Він перебіг стежку, по-кошачому видряпався на виступ і оглянувся. Лівіше від нього нерівним ланцюгом пересувалися фашистські солдати. Вони строчили з автоматів на всі боки. При спалахах видно було їх обличчя, каски і білі цятки ґудзиків на шинелях. «Бояться темряви, — вирішив партизан. — Від страху стріляють. Од таких неважко втекти».

Намагаючись не шуміти, він сповз нижче і, глянувши направо, похолов від несподіванки. Метрів за сорок від нього, де стежка робила неповну петлю, оголену й вузьку галявину перебігали якісь поодинокі, згорблені постаті. Вони збиралися у виїмці біля чагарника.

«З тилу заходять, — збагнув партизан. — Ті дурною тріскотнявою увагу відвертають, а ці хочуть живцем схопити. Треба попередити».

Він зняв з себе автомат, витяг три гранати, намацав для ніг зручніше місце, звівся і, згадавши єдине морське слово, крикнув: «Полундра!» Тоді метнув одну за одною всі три гранати у виїмку біля чагарника.

Вибухом засліпило Пунчонка. Нічого не бачачи перед собою, він скотився на стежку і, строчачи на всі боки з автомата, перебіг до каменів, де, на його думку, мали бути моряки. Тут він припав до землі і почав прислухатися.

Від скелястого виступу доносився стогін і хрипле завивання якогось пораненого, а з другого боку — галалакання і посилена стрілянина.

Партизан відповз ще далі і раптом почув приглушений голос Чижеєва:

— Стій!.. Хто тут?

— Свій… Я — Пунчонок!

— Якого ж біса ти вернувся? Тобі ж сказано було коней відігнати, а він полундру кричить.

— Не лайся. Вже відігнали. Я в два кінці встиг. Давай швидше в долину.

Пунчонок кинув ще дві гранати. Восьмьоркін з Чижеєвим випустили в тому ж напрямку решту куль і разом почали відступати.

В долину вони не збігли, а майже скотилися. Швидко розібравши коней, друзі припали до їхніх грив і помчали.

Мерехтливо світло ракет іноді вихоплювало їх з темряви. Траси звискували над головами. Але вершники не зупинялися, їм нічим було відбиватися.

Біля лазівки в печеру їх зустріли схвильовані Тремихач, Калузький і Кость Чупчуренко. Всі троє були озброєні автоматами.

— Усі цілі? — запитав Тремихач.

— Цілі, — відповів Чижеєв. А коли зіскочив на землю, то ледве не закричав: по всій нозі, немов струм, пройшов гострий біль. У гарячці бою він не помітив, як його поранили.

— Знімайте сідла і відганяйте якнайдальше коней, — наказав Тремихач. — Треба пожертвувати ними. Вас тепер по сліду знайдуть. Доведеться вхід привалити.

Він сам стьобнув дубцем розсідланого Сениного коня.

— Швидше дійте і приходьте сюди. Через три хвилини підірвемо. Тут лишається тільки Калузький.

Молодь, відігнавши коней далі, підібрала сідла і, оглянувши майданчик, чи не зосталося чогось підозрілого, сховалася в проході. Стрілянина наближалася. Світло ракет уже захопило кущі дикої шипшини.

— Кінчилось наше ходіння сушею, — сказав Калузький.

Тремихач зітхнув, підібрав білий папірець, який міг навести на думку, що тут десь є хід, і, по-старечому зігнувшись, зник у сирій імлі проходу. За ним пішов Калузький.

Засвітивши ліхтар, інженер перевірив закладку вибухівки, потім підпалив бікфордів шнур і поспішив по проходу вниз, до сховища за поворотом.

На нижньому майданчику печери друзів зустріла Катя.

— Ой, які прибрані!

— Приодяглися трошки, — не без самозадоволення сказав Восьмьоркін.

Кльоцко, почувши голоси, сів на ліжку. Він уже міг вставати без нічиєї допомоги.

— Де пропадали? — запитав він причіпливим боцманським голосом. Брови в мічмана смішно стовбурчилися, а обличчя було загадкове. Збагни: гнівається він чи жартує?

Восьмьоркін, зметикувавши, що Кльоцко з нагоди одужання має бути в веселому настрої, з підкресленим молодецтвом клацнув каблуками:

— Так що, товаришу мічман, за регулювальників були у фашистів. Гвардії матрос Чижеєв усім парадом командував. Кожній машині з начальством ніжкою човгав і ось так ручкою: «Будьте ласкаві, на міновану дорогу…»

— Чого штани не навипуск? — раптом присадив його Кльоцко. — Коменданта нема, то вже й форму порушувати можна?

— Та ми ж кавалеристи. Інакше незручно.

— Бачу, що не моряками стали, а ковбоями якимись. Живо привести себе в людський вигляд і доповісти як слід.

«Як завжди прискіпується, значить, діло пішло на поправку», подумав Восьмьоркін і відчеканив:

— Єсть доповісти по уставу.

Але не встиг він доповісти. Почувся глухий і протяжний тріск, так ніби хтось нагорі розідрав на шматки цупку матерію. В печеру ввірвався клубок густого й задушливого повітря. Вогні в лампах присіли, потім підскочили, в печері замиготіли фіолетові й червоні тіні.

— Кінчилося ходіння по суші! — повідомив з верхнього майданчика Тремихач. — Прохід завалено. Тепер у нас дорога — море.

Чижеєва приголомшила звістка про те, що Ніна зникла.

Моряк уявляв собі суворий берег із зловісно навислими брилами скель і чорноту ночі. Він немов бачив перед собою бліде, насторожене обличчя дівчини, її тендітну постать.

Сеня якось аж забув навіть про поранену ногу. Біль його був дрібницею в порівнянні з тим, що він переживав.

«А може, вона жива? Може, спіймали вдень, на людній вулиці? Ну, чорт! А я сиджу кривоногий. Треба щось діяти. Аби тільки не помітили шкандибання».

Чижеєв потай відкликав Катю і шепнув їй:

— Покляніться, що не скажете нікому ні слова.

— Для цього треба знати, про що йдеться, — відповіла дівчина. — Чого ви такі бліді сьогодні?

— Я поранений. Розумієте? Рана легка: наскрізна, дірка в м'якуші. Її треба змазати йодом і перев'язати. Але щоб ніхто не знав.

— Розумію. Якийсь новий божевільний похід?

— Я хочу знайти Ніну, — сказав Чижеєв. — Через ногу мене не пустять.

Дівчина завагалася.

— Покажіть рану.