Читати книгу - "Південноморські оповідання, Джек Лондон"

на мене якась рея, але ще не встиг і впасти, як почув шалену стрілянину десь біля човнів. Сяк-так повернувшись боком, я побачив, що матроса на варті тримали за руки двоє рослявих дикунів, а третій ззаду замірявся топірцем.

І зараз стоїть у мене перед очима той бак з водою, грот-щогла, троє тубільців, що обступили матроса, та топірець, що спускається ззаду йому на голову. Цілу картину освітлювало сліпуче сонце. Мене мов зачарував той привид смерті, що я побачив навіч. Мені здавалося, що топірець майже не рухається. Потім я побачив, як він угородився в потилицю. Ноги матросові ввігнулися, і він тяжко осів додолу. Дикуни, добиваючи його, ще разів зо два вдарили топірцем, на всякий випадок. Потім мене вдарено двічі по голові, і я подумав, що настав і мій кінець. Той поганець, що вдарив мене, мабуть, теж був у цьому переконаний. Я не міг поворухнутись і лежав, безпорадно стежачи за тим, як вони одрізували голову вартовому. Мушу зауважити, що вони спритно орудували: видно, мали великий досвід...

Стрілянина коло човнів затихла, і я був певен, що всіх наших товаришів повбивано та що дикуни, звісно, от-от прийдуть і по мою голову. Тим часом вони, мабуть, стинали голови тим матросам, що на кормі. Людські голови дорого цінуються на Малейті, особливо голови білих людей. По плавучих хатинах побережан вони висять на почесному місці. Не знаю, що власне декорують головами лісовики, але й вони змагаються за голови не менше як побережани.

А проте в мене чомусь жевріла непевна надія на порятунок. Я на руках підліз до коловорота і там спробував стати на ноги. Звідтіль мені було видно корму. На дашку стернової будки лежали голови трьох моїх матросів, що з ними довгі місяці я разом служив. Дикуни, помітивши, що я живий, метнулися до мене. Я хотів вихопити револьвера, та його не було: вони забрали. Не можу сказати, щоб я був дуже переляканий. Не раз смерть чатувала на мене, але ніколи ще померти не здавалося так легко. Я був якийсь запаморочений, до всього байдужий.

Дикун, що біг попереду, мав у руках великого кухонного ножа. Він, мов та мавпа, кривив обличчя, заздалегідь уявляючи собі, з яким задоволенням мене зарубає. Та йому не пощастило. Нараз він тяжко гримнув на палубу, і з рота у нього бухнула кров. Неначе крізь сон я вчув постріл, тоді знову й знову постріли. Дикуни надали один за одним. Помалу я почав приходити до тями і завважив, що жодна куля не пролітає марно. За кожним пострілом падав тубілець. Я сів біля коловороту й подивився в той бік, звідки лунали постріли. Вгорі, на салінгу, притаковився Саксторф. Як він туди заліз, я собі не уявляю, але він ще й витарабанив туди два вінчестери та цілий оберемок набоїв. І там робив те діло, до якого тільки й був здатний.

Не раз доводилося мені бувати в різних баталіях, при стрілянині, але щоб таке коли бачити - ні! Сидячи біля коловороту, я стежив за всім навколо. Я був ослаблий, майже непритомний і все, що діялося, наче вві сні мені ввижалося. Бах, бах, бах! - бухкало з гвинтівки, і після ножного пострілу чулося: гуп, гуп, гуп! - то падали на палубу тубільці. Химерне видовисько! При першій спробі дістатися до мене полягло більше десятка дикунів, а решта аж остовпіла. Але Саксторф ні на хвилину не відпочив. Ту хвилю кілька тубільних човнів та наших два, повні дикунів, озброєних снайдерами й вінчестерами, що вони захопили в наших матросів, підпливли до шхуни. Страшно було глянути, як вони скажено стріляли в Саксторфа! Одначе дикуни, на його щастя, добре влучають тільки зблизька - вони не прикладають рушниці до плеча. Вони чекають, коли ворог опиниться нижче за них, і тоді стріляють, прикладаючи зброю до кульші.

Коли одна гвинтівка нагрівалася, Саксторф брався до другої. Того, власне, він і взяв їх із собою дві. Стріляв він напрочуд швидко. І ні разу не схибив! Якщо на землі можна когось назвати неминучою людиною, то це Саксторфа. Саме та швидкість справляла найстрашніше враження. Він не давав тубільцям прийти до пам’яті. Отямившись трохи, вони прожогом метнулись у воду, перекидаючи човни. А Саксторф знай стріляв. На воді метушилися чорні тіла. Кулі раз у раз влучали їх; ні одна не минула марно. Кожен раз я виразно чув, як вони вганялися в живе тіло.

Розпорошившись по воді, дикуни плавом чимдуж бралися до берега, тільки маячіли на воді їхні голови. Я підвівсь і, мов крізь сон, дивився, як ті голови розтинали хвилі і то одна, то друга зникали з поверхні. Кулі сягали на диво далеко. Один дикун доплив до берега, та не встиг ще й на ноги стати, а вже Саксторфова куля наздогнала його. Пречудовий постріл! Двоє дикунів підбігли витягти пораненого з води,- і тих не минула Саксторфова куля.

Я гадав, що побоїще скінчилося. Але знову пролунав постріл. З кают-компанії вискочив тубілець, кинувся до борту, та, не пробігши й половини дороги, гримнув додолу. В кают-компанії, мабуть, повно було тубільців. Я налічив не менше, як двадцять чоловіка. Вони по одному вибігали з каюти і кидались до борту. Проте жоден не врятувався. Мені те видовисько нагадувало полювання на летючу ціль: темне тіло зненацька з’являлося з кают-компанії, лунав постріл - і дикун падав. Ті, хто був унизу, під палубою, не знали, що діялось нагорі. Вони вибігали один по одному, аж поки впав мертвим останній.

Саксторф, перечасувавши трохи, переконався, що небезпека минула, і спустився на палубу.

З усієї команди «Герцогині» зосталися живі тільки ми з Саксторфом. Я був тяжко поранений, а він, коли вже не треба було стріляти, знову зробився такий самий безпорадний, як і завше. За моїми вказівками Саксторф промив мені рани на голові та позашивав їх. Чимала пайка віскі підживила мене, і я міг сяк-так братися до роботи. Ми могли покладатись лише на себе самих. Усіх наших побито. Саксторф пробував розпустити вітрила, а я йому допомагав. І він знову показав свою незугарність та нетямущість - не міг підняти їх ані на палець. І коли я, зомлівши, впав, нам, здавалося, не світила вже ніяка надія.

Прийшовши до пам’яті, я побачив, що Саксторф, зовсім безпорадний, сидить на поруччях, чекаючи на мої накази.

Я звелів йому оглянути поранених, чи не знайдеться поміж ними придатних бодай