Читати книгу - "Оповідання, Коцюбинський"

ви­тяг пе­ред се­бе батіг, як ре­вольвер, - жак сту­лив всім ус­та, і білі бо­ро­ди, не­мов зів'ялі, упа­ли на гру­ди. По­то­му зчи­нив­ся ґвалт. Ста­рий шо­хат Аб­рум, який на своєму дов­го­му віку спокійно пе­рерізу­вав гор­ло ти­ся­чам ку­рей та гу­сок, збілів увесь і зак­ри­чав. Як! Во­ни хо­чуть стріля­ти! Ті не­ро­зумні, ті бо­жевільні! Оті «політи­ки»! Во­ни хо­тять про­ли­ти кров, яка впа­де на наші ж го­ло­ви. Во­ни вик­ли­чуть помс­ту - і помс­та, як вовк, по­же­ре наші діти, увесь спокійний на­род!.. Ай-вай!..

І всі кри­ча­ли ра­зом з Аб­ру­мом, кри­ча­ли без­зубі ро­ти, кри­ча­ли зморш­ки муд­рості й досвіду, ска­ка­ли бо­ро­ди й білі та худі ру­ки. І од обу­рен­ня й кри­ку всім ста­ло душ­но і навіть лег­ше, так на­че кри­ком во­ни прог­на­ли з ха­ти три­во­гу.

Те гост­ре обу­рен­ня, од­нак, ско­ро прой­шло, і кри­ки по­волі за­тих­ли. Знов вста­ло пи­тан­ня - те са­ме, що і спо­чат­ку, - що ж ма­ють ро­би­ти? Час ішов, і кож­на хви­ли­на, що ко­на­ла навіки, ро­ди­ла дру­гу, а та наб­ли­жа­ла страш­ну невідомість. Ніхто вже нічо­го не ра­див. Всі по­чу­ва­ли вто­му. І чим ясніше ста­ва­ло, що не­ма ра­ди, що не мож­на навіть втек­ти, бо не­ма ко­ней, лю­ди по­ча­ли віри­ти в чу­до. Ста­неться щось та­ке, що од­вер­не біду, про­цесія прой­де ти­хо і не за­че­пить ніко­го. Ще, мо­же, нічо­го! Мо­же, нічо­го не бу­де!

Комусь прий­шла дум­ка: що ска­же сліпа Ес­тер­ка? Ведіть сю­ди Ес­тер­ку!.. Во­на вга­дає…

І всі за­ба­жа­ли по­чу­ти, що ска­же Ес­тер­ка.

Візник Йо­сель і зять Аб­румів підня­лись при­вес­ти сліпу.

Вона ще не спа­ла. На по­розі тем­ної, як і ха­зяй­ка, ха­ти во­на сиділа чор­ною ку­пою і, зда­ва­лось, співа­ла. Тихі жалібні згу­ки, мов плач ди­ти­ни, йшли зни­зу, з чор­ної ку­пи, і бу­ла так чуд­но і навіть страш­но чу­ти той спів, що Йо­сель спи­нив сво­го то­ва­ри­ша і не зва­жу­вавсь обізва­ти­ся до ста­рої. Він не міг розібра­ти, чи во­на співає, чи пла­че. Врешті на­ва­живсь і сти­ха пок­ли­кав:

- Бобе!.. бо­бе Ес­тер­ко!..

Долі тремтіли ті самі згу­ки.

- Бобе!.. Слу­хай­те, бо­бе.

Спів стих, і по­чу­лось дов­ге жалібне ся­кан­ня но­са.

Коли їй роз­павіли, чо­го прий­шли, во­на мовч­ки вста­ла і прос­тяг­ла у пітьму трем­тячі ру­ки, шу­ка­ючи опо­ри. Ії взя­ли під ру­ки і по­ве­ли. Двері од тем­ної ха­ти ли­ши­лись от­во­ром.

Скрізь, де во­ни про­хо­ди­ли попід освітлені вікна й од­чи­нені двері, до них прис­та­ва­ли жінки й чо­ловіки; діти бігли за ни­ми, не­на­че ку­ря­ва. Одні дру­гим шеп­та­ли, що сліпу Ес­тер­ку, яка вга­да­ла смерть своїх дітей, а по­то­му вип­ла­ка­ла очі за ни­ми, ве­дуть до шо­ха­та.

В світлиці Аб­ру­ма на­би­лось стільки на­ро­ду, що ста­ло ди­ха­ти труд­но. Ко­ли ж од­чи­ни­ли вікно, щоб впус­ти­ти повітря, світло впа­ло на ціле мо­ре нап­ру­же­них схвильова­них об­лич, і крізь вікно в ха­ту влетіла сто­ока три­во­га.

І всі по­ба­чи­ли Ес­тер­ку, її ска­менілий од го­ря вид, її чер­воні очі, з яких без упин­ку стіка­ла сльоза. Мов вітер повіяв по всіх об­лич­чях. Ай-вай!

Абрум хотів її по­са­ди­ти, але во­на не сіла. Тільки опер­лась на по­руч­чя стільця. Її щось пи­та­ли, щось го­во­ри­ли, але во­на не чу­ла. Що їй бу­ло до то­го? Во­на, що но­си­ла у серці ве­ли­ке го­ре, яке не мог­ло там змісти­тись і спли­ва­ло крізь темні очі, ба­чи­ла тільки своїх синів, про них го­во­ри­ла. Во­на опи­су­ва­ла усі под­ро­биці, яких ніко­ли не ба­чи­ла, бо бу­ла да­ле­ко від то­го, ма­лю­ва­ла кар­ти­ну так, на­че во­на ви­пе­че­на бу­ла у неї на чер­во­них повіках, що зак­ри­ва­ли очі. І го­лос у неї гу­чав, як в ста­ро­давніх про­років:

- Я ба­чу звірів… скрізь звірів… В очах у них во­гонь, а на зу­бах кров… людська, чер­во­на… А в серці ма­ють вов­чу жа­до­бу… Во­ни не­суть сво­го бо­га, і на дрюч­ках, що в їх ру­ках, кров… кров синів моїх бідних… Ай-вай!

- Ай-вай! - сти­ха зітхну­ли де­сят­ки гру­дей у хаті й попід вікном.

- А їхні по­пи співа­ють і чор­ни­ми ус­та­ми хва­лять гос­по­да бо­га, а на ри­зах в них кров… людська кров… І ри­чать ра­зом із по­па­ми кри­ваві звірі, і роз­би­ва­ють об камінь го­ло­ви діток ма­леньких… Ай-вай!

- Ай-вай! - трем­тить зітхан­ня дов­ко­ла, і мерк­не од нього у хаті світло.

- Ось під но­га­ми у ме­не кров… чор­на, за­пек­ла… ве­ликі чорні ка­люжі… Ле­жать жінки, білі як крей­да, і див­ляться їх мертві очі на чо­ловіків… на тру­пи дітей… І ска­чуть по дітях сп'янілі звірі, і ре­вуть: смерть! смерть!

- Ай-вай! - стог­нуть у хаті і пла­чуть над­ворі.

- Вогонь і смерть!.. Я ба­чу ру­ки, я ба­чу очі, що бла­га­ють ря­тун­ку… Я чую крик… Ва­ляться стіни… стріля­ють… пек­ло… Ой, мені душ­но… Ой, моє сер­це… А те­пер чуєте? Ша! Біжать по схо­дак… ла­ма­ють двері… А там мої діти… мої си­ни любі. Ай-вай!.. Ря­туй­те. Не бий-те… Ле­жить мій Хаїм… ле­жить мій Лей­ба, що го­ду­ва­ли ста­реньку ма­му… і більше не вста­нуть… Ой-ой! Ай-вай!..

- Ай-вай!.. ай-в-вай!.. - усі підхоп­лю­ють ле­мент, і стає сум­но і страш­но, як в суд­ний день.

А бо­бе Ес­тер­ка все го­во­ри­ла, а сльози усе стіка­ли з їі сліпих очей. Роз­би­тий ста­ре­чий го­лос ча­сом дзвенів, як го­лос про­ро­ка, і тоді дов­ко­ла ро­би­лось ти­хо, лю­ди таїли віддих і скла­да­ли на дно сер­ця кож­не сло­во ста­рої, як важ­кий жаль. Мо­же, то не Ес­тер­ка го­во­рить, а їхня до­ля, і той чер­во­ний ту­ман, що те­пер на­вис над ни­ми, пе­рет­во­риться завт­ра у дійсність. Мо­же, ті діти, що те­пер ту­лять теплі об­лич­чя до колін ма­те­рок, завт­ра бу­дуть ва­ля­тись по ву­ли­цях мертві і їх бу­дуть то­ло­чи­ти важкі чо­бо­ти­ща п'яної юр­ми… Ай-вай!..

Народ на­вис над вікном і все при­бу­вав. Якась розх­рис­та­на, в одній со­рочці жінка про­со­ву­ва­лась крізь на­товп ближ­че до ха­ти і при­тис­ка­ла до гру­дей кри­вий се­мисвічник із ста­ро­го срібла - єди­ну, мо­же, цінну ро­дин­ну річ. Ве­ликі жи­ли на ру­ках у неї яс­но синіли на світлі. На­ля­кані діти по­чи­на­ли ревіти, жінки їх га­му­ва­ли і ви­ти­ра­ли сльози ру­ка­ми. Крайні зітха­ли; і весь той жаль, і всі ті сльози зби­ра­ла бла­кит­на ніч та гро­ма­ди­ла в хма­ру, що вже здійма­ла чо­ло на нічно­му край­небі.

Коли ж Ес­тер­ка за­мовк­ла і її, схи­ле­ну, спустілу, ви­ве­ли під ру­ки з світлиці, на­род розс­ту­пив­ся, за­го­монів і по­су­нув за нею аж до її ха­ти.

Шохатові гості теж розійшлись, рознісши з со­бою на ніч три­во­гу.

Неспокійну ніч пе­ре­бу­ло містеч­ко пе­ред хрис­ти­янським свя­том. До ран­ня світи­лось по ха­тах світло і товк­лись лю­ди, го­ту­ючись на завт­ра, як до по­жежі. В'яза­ли клун­ки й хо­ва­ли все, що тільки мож­на бу­ло схо­ва­ти. І скрізь був плач та стогін.

А ко­ли сон­це зійшло, до нього всміхну­лись тільки чер­воні ма­ки з кар­низів рин­ку та ще до­ро­ги, за­рослі ма­ком,