Читати книгу - "Варта у Грі. Артефакти Праги, Наталія Ярославівна Матолінець"

ти прийшла? — спитала глава шабашу, коли шепіт розмов стих.

Варті здавалося, що все тіло простромлюють невидимі голки. Вона була певна, що з-під вуалі очі відьми стежать за кожним її рухом.

— Отримала меседж, — про всяк випадок дівчина дістала папірець із сумки на поясі. — Ви писали, що маєте щось для мене.

— Це від мене, — озвалася Душанка, котра вмостилася позаду Варти.

Відьми довкола знову зашепотіли. Чаклунка відчула, як спиною стікають краплі поту. Велика півкругла чашка так і норовила вислизнути з пальців.

— Це ось нова Вартова, — Душанка говорила тихо і трохи хрипко. — Вона врятувала Карафіят.

— Добре, — кивнула повагом глава, хоча Варта вперше чула ім'я Карафіят. — Добре... Наш шабаш, дівчино, як один із найдревніших у Конгломераті, дає щось новим Вартовим. Але, Душе, ця — не з наших країв. Хай її обдаровує Рутмера Чорногірна, якщо поткне носа зі своїх чагарів. Чи Даґмара Вавельська, бодай би їй смок[1] брови обсмалив.

— Рутмера скупа, і їй очі запливли вчасно побачити спадкоємицю захисників. Даґмара не визнає українку. Тутешній Богумін же — чоловік. Йому не мож нічого від нас брати, — відповіла Душанка.

— Зате він може віддати! О, він може гаразд віддати! — вискнула котрась молодша відьма і захихотіла. Її сміх підтримали інші. Варті це зовсім не сподобалося, хоча зіллєварки й не уточнювали, що саме чаклун міг би дати їм. Вона мовчки ковтнула трав'яного чаю, чекаючи, доки галас згасне. Тепло тут же розбіглося тілом.

— Правило таке, Вартова, — старша заговорила до неї. — Ти отримаєш щось від нас. Але повинна принести дар у відповідь. Пожертвуй своєї крові, жеби ми зробили з неї сильного зілля. Чи дай обіцянку помочі.

Попри раптову млість, Варта напружилася. Знаючи достатньо зі свого спілкування з львівськими відьмами, вона була переконана, що давати свою кров — це не найкраще з рішень. Так само як і зв'язувати себе обіцянками, які необхідної миті зупинять тебе, як і належить путам.

— Не бачу в цьому вигоди, — відказала вона.

— Певна річ, — гмикнула стара відьма. — Ви, діти магіцькі, завжди сліпі й не бачите нічого за спалахами своїх сил. Кожен наш дар не має ціни. Кожен проведе тебе крізь найбільшу біду чи дасть важливий знак. Чого тобі треба? Кажи, й отримаєш.

Варту прошила раптова думка.

— Мені потрібно знайти загублені артефакти Вартових. Можете зробити це?

— Ми можемо спробувати. За плату.

— Гаразд. Дам я вам своєї крові, — зітхнула дівчина, розуміючи, що задля такої цілі можна піти й на ризик.

— Ні, треба щось цінне й незамінне. Таке ж, яко й артефакти. Витки твого життя... або... — стара відьма вказала кострубатим нігтем на свої груди, — те, що в тебе тут жиє. Та твоя страшна любов. Уся до краплі. Якщо оддаси її, ми спробуємо допомогти.

— Як можна віддати почуття? — насторожилася чаклунка.

— Усе можна, коли доволі захотіти. Покажи їй, Душе... — прошамкотіла стара, голос котрої потонув у хихотінні відьом зусібіч. Вони аж заходилися, мовби потрапили на винятково кумедну виставу.

Душанка кивнула, тоді торкнулася нігтем — гострим і довгим — Вартиного плеча. Чаклунці здалося, що хтось проколов шкіру і почав знімати, по-мученицьки повільно. Вона закусила губи, але скрик усе одно вирвався. За мить на нігті Душанки висіла товста срібна нитка, яка виростала просто з Вартиного плеча.

Відьма ще слабко потягнула нитку на себе, і чаклунці світ потемнів перед очима. Секунду чи дві Варта не могла зрозуміти, ані хто вона, ані що взагалі відбувається. Тільки темрява, тільки пекуче відчуття. Відьма обережно погладила її по спині, і все повернулося. Біль згас, хоча плечі тремтіли. Відьми довкола затихли зовсім. Варта відчувала на собі їхні погляди: гострі й пекучі, як кропива. Зіллєварки сьорбали чай, шепотілися нечутно, дивились на неї хто зі співчуттям, а хто зі зверхністю.

— Отако, — відповіла врешті глава шабашу. — Отако з тебе все заберуть по ниточці. Ніхто від того ще не вмер. Принаймні відразу.

Варта проковтнула сльози і знову потяглася по чай, бажаючи змити гіркоту.

— Тоді мушу відмовитися, — видушила вона. — Моє життя і моя любов надто важливі, щоби приносити їх у жертву.

— Мудре рішення, — кивнула стара відьма. — Добре, коли знаєш ціну тому, що маєш. Багато хто не знає... Підійди сюди і візьми те, що обере тебе.

— Ми ж іще не визначили плату, — Варта силкувалась усміхнутись, але губи теж сіпалися і видавали лише гримасу.

— Ти вже заплатила. Своїм болем.

Чаклунка вирішила не сперечатися. Вона наблизилась до глави шабашу. Та відкрила перед нею невелику плетену скриньку, схожу на ті, в яких звичайні бабці тримали ґудзики і вишивальні нитки.

— Бери. Не думай і бери. Три дари твої.

Варта занурила руку всередину, намацала щось дрібне й багатогранне і витягнула. То виявився гральний кубик.

— Диявольський, — схвально плямкнула губами відьма. — Зустрінеш світлого диявола. Ще тягни!

Варті не хотілося зустрічати ніяку нечисть, але вона знову слухняно занурила руку в скриньку, мовби голос старшої відьми керував її тілом. Цього разу пальці дістали шматок паперу.

— Тайнопис! Побачиш заховане. Душанко, розкажеш їй, як ним користуватися... Ще.

Дівчина вирішила цього разу не довіряти пальцям і вивільнила павутину. Тонка нитка енергії обвила кільце. Невеличке, мідне, з квітковою емаллю. Варта не була певна, що воно налізе їй хоч на один палець.

— Добре, — глава шабашу різко хряснула кришкою скриньки. — Це перстеник Богумінової.

— Кого? — перепитала Варта, почувши знайоме прізвище.

— Мертвої жони мертвого Златана Богуміна, Медленки, — пробурмотіла відьма, з видимим задоволенням обпікаючи поглядом стару прикрасу.

— У вас є її речі? — похопилася чаклунка, ховаючи перстень у долоні.

— Її власність — тилько вінчальне кілечко. Меделіна дала його як плату.

— За що? — спохмурніла Варта, підозрюючи, що обручку Златанова матір не віддала б задля якоїсь дурниці.

— Ади яка цікава Вартова! — стара відьма підвищила голос, і всі довкола розсміялися.

— Я чекаю на відповідь, — сухо відповіла чаклунка, втомлена постійними смішками за спиною.

— Богумінова хотіла дитя — от твоя відповідь, — очі відьми зиркнули на Варту двома вицвілими проваллями. — Це все, що тобі належить знати. Тепер же покинь нас, бо шабаш має свої справи. Якщо надумаєш пожертвувати чимось — приходь іще.