Читати книжки он-лайн » Інше 🤔❓💭 » Час настав, Костянтин Матвієнко

Читати книгу - "Час настав, Костянтин Матвієнко"

165
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 33 34 35 ... 76
Перейти на сторінку:
браму і, можливо, корис­туватися нею. Розмову з ним вирішили відкласти, а ось із аспіранткою професора, Христиною, Алєк­сандр після пресухи познайомився. Вони з’їли по мигдалево-шоколадному тістечку в ресторані «Кумпол», і жінка розповіла про зроблене археоло­гічне відкриття та про своїх колег. Христина доб­розичливо і детально говорила про професора, а от зі студентом Аскольдом Четвертинським у них стосунки напружені, вона вважає його витончено гор­довитим і зарозумілим суб’єктом, але схоже, що во­на захоплена ним, — хіба ж даремно Алєксандр от­римав фах психотехнолога?

— Это она все успела рассказать, съев всего-то одно пирожное? — жартома уточнив Тімафєй.

— Ну, был еще кофе и по сто граммов «Бейлиса». Просидели полтора часа. Я представился журналис­том из соседней столицы, пообещал состряпать ее ин­тервью в солидном научном журнале и попросил для объективности телефоны ее коллег, ну и свою визитку ей, конечно, оставил. Она дала мне служебный номер профессора и мобилу этого самого Аскольда. Пред­ставляете: заявила, что мы ужасно коверкаем русский язык и любого жителя нашей столицы можно за вер­сту опознать по говору и манере поведения, — завер­шив розповідь Алєксандр.

— Кстати говоря, — сказав Тараторкін, — учитесь здесь говорить по-человечески, нечего выделяться своим говором: похоже на то, что в этой стране мы надолго.

— Но самое интересное у меня! — втрутився Ті­мафєй. — Пошел я за этим самым Аскольдом: он в троллейбус, и я туда же. Еще и до следующей оста­новки не доехали, а ему звонят. Он вышел — я то­же. К нему на остановке подошел солидный мужик, взял его телефон и положил в припаркованный ря­дом джип. Потом они минут двадцать поговорили в парке, и парень сел в эту же машину и оставался там довольно долго: вероятно, с кем-то говорил, а мужик в это время ждал неподалеку, явно нервни­чая. Выйдя из машины, Аскольд запрыгнул в мар­шрутку и уехал. Я за ним следить не рискнул: боял­ся, что эти, из джипа, меня засекут, но их номера срисовал — красный джип «Тойота», вот. — Тіма­фєй поклав на стіл папірця.

— А покажи-ка мне, Александр, номер телефона этого Аскольда Четвертинского, — повільно протяг­нув Тараторкін. Ледь глянувши на розгорнуту перед ним сторінку блокнота, весь раптом підібрався й по­вів далі: — Из ЦИКа сегодня передали, что прош­лым вечером с этого телефона был зафиксирован ин­тереснейший звоночек: молодой человек на украин­ском сообщил некоему добродию Апостолу, что в порядке проверки связи он информирует о том, что вода в Почайне теплая и он весьма рекомендует неко­торым уважаемым персонам прибегать к омовениям для пользы их здравия. В ответ голос взрослого муж­чины сообщил, что некоторые, конечно, могут ку­паться, сколь душе будет угодно, но жареного мяса молодого тура на ужин им не останется. А тепер не упадите: мужчина говорил на... древнеарамейском. После реплики по-украински «Будем через мгнове­ние» связь отключили. Собеседники говорили на языках абсолютно разных лингвистических групп, но при этом вполне понимали друг друга. Наши же лингвисты всю ночь бились над расшифровкой ара­мейской части беседы — никто в нашем времени не слышал, как звучала эта речь! Таким образом, вне всякого сомнения, наш главный фигурант — это сту­дент-историк Аскольд Четвертинский. Наблюдение за ним уже ведется, как и за всеми членами группы археологов, но сегодня же его усилят. Вам к этому то­же придется подключиться: людей у нас маловато. В ближайшее время приказываю сосредоточиться на его оперативной разработке. Данные из официаль­ных источников об этом парне мы уже заказали. — Тараторкін говорив сухим наказовим тоном коман­дира високопрофесійного військового підрозділу, що чітко усвідомив свій маневр. Його рухи набули лако­нічної владності, примружені очі видавали цілкови­ту зосередженість — одне слово, холодна голова, чис­ті руки, гаряче серце.

Молоді цекісти також припинили жувати, нато­мість їли очима начальство — автоматично стало зрозуміло, що операція переходить у вирішальну фазу. Тараторкін покликав офіціантку і, розрахову­ючись, спитав у неї:

— Скажите, Оксана, вот вы окончили с отличием юридический факультет Киевского университета, а работаете официанткой, почему?

— Здєсь можно больше заработать, чєм начінающє­му юрісту, да і пєрєізбиток юрістов в Кієвє, — від­повіла молода жінка, беручи течку з чайовими.

— А вот, скажем, какие перспективы у молодого іс­торика?

— Єслі парєнь ілі дєвушка толковиє, то могут в аспірантуру поступіть ілі в мєлкіє чіновнікі податься; нєкоториє дажє в арміі служат офіцєра­мі по воспітатєльной работє, но, конєчно, чтоби ходіть в такіє рєсторани, дєнєг оні нє заработа­ют, — сказала офіціантка і, подякувавши за чайові, залишила клієнтів.

— Вы слышали: самостоятельных перспектив у парня мало, — підсумував Тараторкін, звертаючись до цекістів. — Завтра жду предложений по вариан­там его оперативной разработки, в идеале — вербовки. Прежде всего, необходимо выяснить, с кем это он с такими предосторожностями беседовал се­годня в парке. Всю информацию, которую сможем получить о нем официальным путем, вечером доста­вят на вашу квартиру на Михайловской. За работу, господа. Черт! Мне еще с Глебушкой Арнаутским се­годня встречаться — принесла же нелегкая! До сви­дания и благодарю за службу.

Щоб Імперія стояла, треба їй рабів чимало

Вдома Аскольд одразу викликав Лахудрика, і той миттєво з’явився винувато похнюпленим.

— На жаль, дізнатися вдалося мало, — почав він розповідь. — У тому будинку, де живе Надія, ще не за­велись домовики, але в сусідньому старому будиночку, всього на кілька квартир, мешкає аж двоє досвідчених сутностей. Вони бачили, як тієї ночі, після вашої поїз­дки до Голосіївського лісу, на стоянці припаркувалася червона машина, з неї вийшла дівчина і попрямувала до під’їзду. Цієї миті оддалік від стоянки зупинилася інша велика машина. З неї вибрався спортивного ви­гляду кремезний молодик у чорній куртці. Він загово­рив до дівчини, і вона сіла в його автомобіль — той ви­рулив з двору. Це все.

— Лахудрику, я сьогодні бачився з Надиним бать­ком, її викрали. Сісти до незнайомої людини в авто вона б не ризикнула, отже, зустріла знайомого. Звіс­но, номер тієї машини твої одноплемінники не запам’ятали?

— На жаль, так. Єдине, чого зміг домогтися, це те, що машина була світлого кольору і дуже велика, біль­ша за звичайні джипи, — відповів домовик.

— Зараз ми поїдемо на цю стоянку — я сам хочу по­дивитись на місці, як це могло трапитися.

Піймавши на Європейській площі таксі, Аскольд по­їхав до Надійчиного будинку на Щорса. Заметена сні­гом і напівпорожня в робочий час стоянка виглядала цілком мирно. Хлопець помітив кілька телекамер по периметру, отже, можна припустити, що викрадач знав, де слід зупинити свою машину так, щоб не по­трапити в

1 ... 33 34 35 ... 76
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Час настав, Костянтин Матвієнко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Час настав, Костянтин Матвієнко"