Читати книгу - "Обіцяю бути твоєю, Адалін Черно"

— А він охрінівший мужик, Лєро! І дружину йому, й коханку. З однією розлучився, з іншою одружився, а ту, щоб не втрачати, в утриманки. Не дарма я його зненавиділа! Він же це…

Оля якось різко замовкає. Кидає погляд на келих із вином і швидко відпиває. Явно хвилюється. І мені це страшенно не подобається. Складається враження, що всі ці роки подруга щось знала про Ігоря, але мовчала.

— Кажи далі.

— Ти пробач мені! — починає. — Навіть не знаю, як сказати!

— Тільки не кажи, що ви з ним…

— Що? Ні, господи! — обурюється Оля. — Він до мене залицявся. Квіти дарував, цукерки надсилав, кликав на побачення.

— Коли це? — розгублено запитую, відчуваючи, як світ йде з-під ніг.

— Коли заміж тебе покликав. Пам’ятаєш, ми тоді посварилися? Я сказала, що ти помилку робиш, а ти й слухати не стала. Загалом, після він приходив кілька разів. З ним Стас тоді поговорив, і він відчепився.

— Чому, — ледь ворушу губами. — Чому не сказала?

— Жартуєш? Ми й так посварилися тоді жахливо. А тут ще я з такими заявами. Я втратити тебе боялася й думала, що до весілля у вас не дійде. Пробач мені! — її голос звучить щиро, та і я вірю Олі, просто…

Я до останнього думала, що Ігор мене кохав, що всі його слова й зізнання — правда. А ось зв’язок із цією секретаркою — помилка. Так сталося. Вона його спокусила, а він же чоловік, не встояв. Я шукала виправдання, думала, що у всьому винна інша жінка. У тому, що він із нею, а вона відразу завагітніла, а воно ось як…

— Мерзота, — шепочу я і кличу офіціанта. — Можна ще келих?