Читати книгу - "Бунгало, Сара Джіо"

бунгало був потрібен мені як ніколи.

Я відімкнула двері й закуталася в покривало, прислухаючись до гулу літаків. Хоч би він повернувся. Боже, прошу, вбережи його.

Та замість кроків на піску я чула тільки дощ — спочатку одна крапля, дві, а тоді сотні й тисячі. Здавалося, небо розверзлось і випускає всю свою вологу простісінько на дах бунгало.

Відчинивши двері, я висунула руку, і краплі вабили надвір, укриваючи шкіру жагучими поцілунками. Я ступила ще один крок, заплющила очі й підняла обличчя до неба. Теплий дощ укрив лице й волосся. Кілька секунд — і сукня змокла наскрізь. За нею вологи набрала комбінація, і я розстебнула ґудзики на корсеті. А тоді краєм ока я помітила фігуру. Нечіткий силует удалині. Я сміливо рушила назустріч, продираючись крізь бісерну завісу дощу, доки не впізнала його лице, змарніле за місяці боїв і спрагле любові, яку я так хотіла йому дати.

Наші тіла з’єднались ідеально, наче шматочки пазлу, і його наплічник упав на пісок.

— О Вестрі! — зойкнула я. Навіть у темряві можна було розрізнити подряпини на його обличчі, дірки й бруд на формі.

—Я одразу рушив сюди, — мовив він.

— О Вестрі! — знову скрикнула я і потяглася до його вуст.

Його руки блукали моєю сукнею і відтягували тканину, ніби бажаючи, щоб вона зникла. Я кинулася в обійми Вестрі, обвила його ногами й цілувала знову і знову, доки він не всміхнувся і поставив мене назад на пісок.

Вестрі розстебнув кишеню наплічника та сказав:

— Пропоную помитися як слід. Ти коли-небудь бачила справжній військовий душ? — Він витягнув брусок мила. — Коли ми пливли на кораблі, то так і милися. Просто на палубі під тропічним дощем.

Мої руки потяглися до комірця, і я гарячково розстібала його сорочку. Так швидко, як тільки могли рухатися пальці. Й ось я вже гладила оголений торс і жетон, що висів на шиї.

Вестрі зняв штани та стягнув з мене сукню. На мить ми застигли — голісінькі під теплою зливою. Вестрі підійшов і провів білим бруском по моїй шиї. Коли мило торкнулося грудей, покриваючи шкіру бульбашками, мені перехопило дух.

Я притулилася до нього, насолоджуючись дотиком наших тіл, забрала мило й заходилася терти ним його груди, руки та спину. Дощ умить змивав бульбашковий слід. Вестрі вхопив мене в обійми й поцілував. У тому цілунку вчувалася пристрасть і жага. Він підхопив мене на руки — те, що залишилося від мила, вислизнуло з долоні на пісок — і поніс мене на наше ложе в бунгало.

* * *

Мені подобалося відчувати дотик покривала на голій шкірі. За годину злива минула, і я ніжно водила пальцями по обличчю Вестрі, а він дивився у вікно, що виходило на пляж. Його обличчя поросло жорсткою щетиною. Я порахувала рани на його обличчі. Чотири. Ні, п’ять, якщо врахувати розсічене вухо.

—Як там було? — прошепотіла я.

— Пекло на землі, — мовив він, спершись на подушки.

Я відчула в його голосі нехіть.

—Ти не хочеш про це говорити, так?

— Краще насолоджуватимуся цією прекрасною миттю, — відповів Вестрі й зірвав ніжний поцілунок з моїх губ.

Я згадала про Кітті й усвідомила, що минула вже не одна година. Із нею все гаразд? Стало соромно, що я так забарилася.

—Наш одяг, — ледь запанікувала я. — Він геть змокнув.

Вестрі підвівся і відкинув покривало. Я сором’язливо захихотіла, вивчаючи його красиве й дуже тіло.

—Я заберу його.

За хвильку він повернувся, тримаючи мою мокру зім’яту сукню. Я натягнула її через голову, а Вестрі вбрався в штани.

—Можеш залишитися довше? — запитав він, розчісуючи пальцями моє волосся.

—Хотіла б, але треба йти. — Я вже збиралася розповісти йому про Кітті, але зупинила себе. — Я обіцяла Кітті повернутися ще кілька годин тому.

Вестрі кивнув і поцілував мою руку.

Ми повернули голови до вікна, бо щось зашаруділо в кущах. А тоді почувся слабкий стукіт у двері.

Вестрі сторожко відчинив двері, я виглянула з-за його плеча й побачила Кітті. Вона стискала руками живіт, кривлячись від болю.

—Енн! — закричала вона. — Почалося!

Я навіть не роздумувала, як вона нас знайшла. Часу на балачки не було.

— Потрібно відвести тебе до санчастини, — підбігла я до Кітті.

— Ні. Я не витримаю, якщо інші побачать мене в такому стані. Та й усе одно запізно. Дитина вже народжується.

Вестрі роззявив рота й так і стояв, доки я допомогла Кітті піднятися східцями й лягти на ліжко. Подруга стогнала від болю, і на це було важко дивитися. Ленса слід покарати за те, що він з нею вчинив. Я похитала головою, втерла краєчком покривала піт із чола Кітті й подумки звернулася до Бога: «Будь ласка, нехай Кітті стане легше. Господи, дай мені сили».

Кітті стогнала голосніше. Я відчувала: щось не так. У думках спливло моторошне застереження Тіти, але я прогнала його з голови та спробувала зосередитися. Підібгавши ноги Кітті, допомогла їй умоститись і задерла поділ сукні. Руки тремтіли, а я намагалася пригадати хоч дещицю з того, що розповідали про пологи на курсах медсестринства. Гаряча вода. Щипці. Ефір. Покривала. Я знизала плечима. У моєму розпорядженні лише дві руки.

У Кітті почалася кровотеча, це було ясно.

—Кітті, — сказала я, але вона загорлала. — Кітті, тужся. Зараз.

Здавалося, вона не чує нічого, крім свого болю. Я стиснула руку подруги.

—Кітті, — вела далі я, — слухай мій голос. Дитина народжується, і ти мусиш мені допомогти. Тужся. Будь ласка. Ти повинна бути сильною.

—Енн, я допоможу, — озвався Вестрі, до якого повернувся дар мови.

Він став навколішки поруч зі мною. Ліхтарик освітив шкіру, потемнілу від місяців під тропічним сонцем. Я й уявити не могла, крізь що пройшов Вестрі. А тепер повернувся і потрапив сюди.

Вестрі намочив носовичок водою з фляги та промокав чоло Кітті, а я безперервно говорила, поки тривали перейми.

— Я вже бачу голівку, — сказала я. — Залишилося трошки.

Кітті глянула на Вестрі повними вдячності очима. Він тримав її за руку та гладив волосся. Ще одне зусилля — і дитина опинилася в моїх руках.

—Дівчинка! — вигукнула я. — Кітті, це дівчинка.

Вестрі допоміг перерізати пуповину кишеньковим ножем і вклав дитя в руки Кітті. Вона пригорнула немовля до грудей.

— Потрібна ковдра, — мовила я, помітивши, що Кітті тремтить.

Вестрі накрив знеможену