Читати книгу - "Моя ніжна крутихвістка, Марина Тітова"

Та навіть якщо в них за певних обставин не відбулося третє побачення — як можна так швидко пропонувати побачення мені? Чи йому без різниці кому під спідницю лізти? Бабій паскудний.

Ой, а може Міланка ще й не знає про те, що стала йому колишньою? Після розмови з дівчатами не минуло й години. Здається, завтра я буду свідком не того, як подруга світиться від щастя, а як плаче крокодилячими слізьми.

— І чого замовкла? — повертає мене до розмови Ярослав зі слухавки. — Думаєш, коли краще влаштувати зустріч? Ну дивись, в мене сьогодні один єдиний вільний день та вечір, потім чотири дні працюю, тому довго думати нема коли. Або сьогодні, або у неділю вже. То що? Даєш другий шанс?

— А знаєш. Йди ти краще до біса! Ловелас недороблений, — злістно кидаю й на цьому завершаю розмову.

Емоції переповнюють. Ну чому найгарніші і найромантичніші чоловіки такі поганці? Вони вміють розбивати серця й робити ніжних дівчат стервозними. А от любити не вміють. Ось цей конкретно жеребець за лічені дні одразу двох лисичок-сестричок підстрелив. Либонь радіє цьому. Тепер добити мене прагне?

В підтвердження моїм здогадок дзвінок повторюється. Але я швидко відбиваю виклик. Нічого мені тепер наярювати! Мені ще Міланку втішати завтра. І себе, звичайно, як завше поки ніхто не в курсі.

Проте, а чому це я лиш відбила виклик? Треба висказати йому все, що я думаю. Тому я річуше й хутко набираю його номер, заради таких бажаних слів, які я вимовляю впевненно, голосно й розлючено, щойно він відповідає:

— Не дзвони мені більше! Зрозумів? Не дзвони. Забудь мій номер телефону. Видали!

І кладу слухавку.

Сподіваюся, так йому зрозуміліше стане.

А от мені вже пора спати. Від адреналінового перенасичення та нервового перенапруження різко похилило в сон. І досить на сьогодні телефоних розмов. Щось вони сьогодні всі гіркі, як терпкі й не поливані огірки.

***

— Юльчик, привіт! А чому на тобі лиця немає? — вітається і цмокає мене в щічку радісна Міланка, зустрівши біля входу в кафе в призначений час.

— А ти чому така весела? — питаю, здивувавшись, адже очікувала побачити вбиту горем бідосю. Оце так стійко вона розлучення переносить? Мені б так швидко відходити...

— А якою мені ще бути? Злою чи що? Я ж не Аліна, в якої є чоловік, але немає особистого життя. Мене є кому гріти і шкварити ночами.

Сміх чорнявої збентежує остаточно. Це вона про що зараз? Невже це вона зрадила Ярославу після двох побачень і через це той її кинув?! Не очікувала такого від подруги.

— Міланко... — обережно, проте лякаючись її стану, промовляю, потягнувши час, аби дібрати слів. — І з ким же ти ночі це проводиш, якщо не секрет?

— Полуничко, ти з якого дуба чи ялинки впала? Я кому розповідала, що на побачення бігаю? От з ким побачення мої — з тим і сплю. В нас все сталося швидко, тож додому я лише переодягнутись забігаю. Всі ці дні в Макса на ніч залишалась. Ой. Ну бач! Все розповіла вже передчасно, а ми ж ще Аліни не дочекалися!

— В Макса? — сконфужено кривлюсь. — А до чого тут Макс?