Читати книгу - "Одержимий злом"

більше часу на втечу.

— З інформації, яку ми мали на той момент, оцінка ситуації не була помилковою. Зрештою, там не я ухвалював рішення.

— А хто?

— Поліцмейстер.

— Але ж саме ви подали їй таку пропозицію.

Вістінґ кивнув. Чекати на Іншого було ініціативою Стіллера. Те, що експеримент на місцевості може закінчитися втечею, Стіллер допускав і планував запобіжні заходи. Якщо хтось і дав себе засліпити примарною можливістю арешту Іншого, то саме Стіллер.

— Аґнес Кііль — моя начальниця, — відповів Вістінґ, не згадуючи ролі Стіллера. — Ясна річ, що я виклав їй шанси, на які ми могли розраховувати. Вона разом зі штабом зважила всі можливості й погодилися на проведення операції.

Нурбьо мовчки сидів над своїми нотатками. Вістінґ не втримався, щоб не глянути на годинник. Наближалася шоста.

— У мене зустріч в Аскері через сорок п’ять хвилин… — почав він.

Нурбьо підвів на нього погляд.

— Як гадаєте, вчинили б тепер інакше? — запитав Нурбьо.

Вістінг похитав головою. Думати заднім розумом йому не було властиво.

— Як я уже казав, ми поновимо слідство від самого початку, — відповів він.

Тер’є Нурбьо кивнув і повернувся до того, на що Вістінґ уже давав пояснення, — ставив ті самі запитання, але в інший спосіб. Через півгодини оголосив, що допит закінчено.

Вістінґ відсунув від столу стілець. Під час огляду місця злочину багато чого пішло не так, як треба. Однак це зовсім не свідчило про службове недбальство. Ніхто не заслужив осуду чи погорди. Ніяких підстав для внутрішнього розслідування не було. Це була своєрідна помста з боку Тер’є Нурбьо. Він затіяв цю виставу, щоб можна було звинуватити Вістінґа в недбалому проведенні операції.

— Ви ж знаєте, — промовив Вістінґ, — зовсім не обов’язково всюди знаходити цапа-відбувайла.

— Ваша правда, — відповів Нурбьо, вимикаючи камеру. — Ви самі себе ним зробили…

Розділ 39

Місцем зустрічі обрали шкільну автостоянку в Біллінґстаді. Коли приїхали Вістінг та Гаммер, там уже стояли три поліцейські й два цивільні автомобілі. Дощ ущух, зате почало темніти.

Перш ніж вийти з авта, Вістінґ перевірив телефон. Повідомлення від Ліне. Фото з її відеозапису. Стоп-кадр. Важко було роздивитися, що саме на ньому зображено, але таке Вістінґ уже бачив: дерево зі зрізаним шматочком кори.

«Бачив це? — питала донька. — На стежці, де зашпортався Керр».

До авта підійшов чоловік у джинсах й сірому светрі з капюшоном. Вістінґ вийшов, так і не відповівши на повідомлення Ліне.

Чоловік відрекомендувався Тімом Скаґе.

— Ніна і її люди теж були зайняті іншими справами, але вже звільнилися.

Коротко підстрижена жінка в поліцейській формі швидко кивнула й узяла в руки айпад.

— Це — Таллак Ґляйх, — пояснила вона, відкриваючи сторінку реєстру поліції і показуючи фотографію лисого чоловіка з темними очима та борідкою-еспаньйолкою. — Раніше засуджений за завдання грубих тілесних ушкоджень та незаконне володіння зброєю.

Упевнившись, що всі добре роздивилися фото, посунула його пальцем, відкриваючи сателітне зображення будинку, який самотньо стояв у кінці ґрунтової дороги посеред великого пустиря.

— Мешкає сам. Більшість із нас вже бували там раніше й добре знають об’єкт.

Ніна обвела поглядом колег, а тоді перейшла до ґрунтовного обговорення майбутньої операції.

— Ґляйха звинувачують у постачанні вогнепальної зброї та гранати Крісові Паустові Бакке, незадовго до його загибелі. Смерть Бакке розглядають як підозрілий випадок. Пістолет і граната могли бути використані для втечі Тома Керра. Ми отримали дозвіл на збройну операцію, але використаємо зброю лише у винятковій ситуації. Усе має відбутися легко й безпечно. Під’їдемо «воронком». Двоє поліцейських вийдуть і подзвонять у двері, решта чекатимуть в авті.

Ніна кивнула в бік великого закритого поліцейського фургона.

— Запитання?

Присутні заперечно похитали головами.

— Усі інші чекатимуть тут — за рогом, — звернулася вона до Скаґе, показуючи на карту. — Поза зоною видимості.

Через п’ять хвилин автомобілі рушили з місця. Вістінґ з Гаммером опинились у самому кінці колони. Споночіло. Вістінґ вимкнув запалювання, щоб світло фар не зрадило їхнього місця схованки. Гаммер дістав зі скриньки між сидіннями маленький бінокль. Вони вийшли з авта і попрямували до Скаґе.

Фари поліцейського «воронка» освітили будинок за 200 метрів попереду. Будівля мала два поверхи з входом у мурованому цоколі й стояла на краю пустиря, під самим лісом.

— Він удома? — запитав Гаммер, приставляючи бінокль до очей.

Скаґе похитав головою.

— Ми однаково зайдемо всередину.

Поліцейський фургон під’їхав до самого будинку. Спалахнули гальмівні вогники, фургон заступав вхідні двері.

Гаммер невдоволено буркнув.

Водій вийшов, обійшов авто й зник з очей.

Захурчала рація Скаґе.

— Дзвоню в двері, — прозвучало в рації.

Вістінг обвів поглядом вікна. У багатьох світилось, але ніякого руху він не помітив.

Минуло з півхвилини.

— Дзвоню ще раз.

Від раптового пориву вітру зашелестіли дерева.

— Втікає! — скрикнув Гаммер, тицьнув бінокль у груди Вістінґові й кинувся навздогін.

Ліворуч, на узліссі, промайнула постать, невидима для тих, хто стояв перед будинком.

Вістінґ приклав бінокль до очей і побачив спину чоловіка в синьому джемпері, який зник між деревами.

Скаґе схопив рацію і викликав керівника штурмового загону.

— На західному боці будинку помітно пересування людини, — доповів він.

Відповіді не отримав, але бічні двері фургону від’їхали вбік. З них вискочили четверо поліцейських.

Тім Скаґе голосно вилаявся.

— Вони мали б когось поставити біля чорного входу.

Найближче до них поліцейське авто зірвалося з місця. З-під коліс бризнув гравій. Скаґе сів до Вістінґа. На момент, коли вони під’їхали до будинку, більшість поліцейських уже розсипалися по лісі.

Раптом розчахнулися вхідні двері. Один із полісменів відчинив їх зсередини.

— Двері на задвір’я були відчинені, — пояснив він.

Вістінґ почекав, доки будинок обшукали й повідомили, що всередині нікого немає, а тоді ввійшов разом зі Скаґе.

Нижній поверх мав п’ять кімнат. В одній стояв бар. У другій лежали на підлозі два матраци. Решта кімнат були схожі на склад непотрібних речей, завалені ящиками й коробками.

З другого поверху долинули голоси. Увімкнено на повний звук телевізор у вітальні. Програма про золотошукачів Аляски. На столі — баночка кока-коли й недоїдена магазинна піца. У повітрі ще було чути її теплий запах.

На видноті стояв пилосмок, але ним, певно, вже давно не користувалися. Колориту вітальні надавали батареї порожніх пляшок, тарілки із засохлими рештками їжі й розкиданий брудний одяг.

У рації чутно було, як поліцейські переслідували торговця зброєю. Вони перетнули стежкою ліс і вийшли в село. Викликали кінологів.

Гаммер повернувся до будинку.

— Намарно, не наздогнав, — сказав він.

Вони розділилися, щоб обнишпорити дім. Ретельно оглядали кімнату за кімнатою у пошуках зброї, гранат чи будь-чого, що можна було б пов’язати з убитим Крісом Паустом Бакке.

У кухонній шафці знайшли