Читати книгу - "Руда магія і повна торба пригод, Ляна Аракелян"

– Будеш доньку ображати, виб'ю зуби, – спокійним тоном сказав батя. Він не дав грохнути по голові цього прощелигу. – І взагалі, хлопче, тримайся від неї подалі. Рука в доньки важка, як би в дім блаженних тебе після пари ударів не забрали.

Красунчик випростався, зло блиснув очима в мій бік:

– То це ваша донька?

– Угу, – відповів батько, стаючи поруч зі мною.

– Виховувати треба краще. Я до неї з повагою, а вона...

– У мене не може бути нічого спільного зі злодієм! І твоя повага мені не потрібна! – перебила його я.

– Хлопче, йди куди йшов.

Красунчик накинув на голову каптур і натягнув його низько, так, щоб не було видно обличчя. Спритним рухом рук він відв'язав коня і легко заскочив у сідло.

– Ми ще зустрінемося! – пообіцяв на прощання злодій і пришпорив коня.

Другий бандит, мабуть, сховався, щойно почув татків голос.

– Руто, востаннє пропоную повернутися додому.

– Тату, у мене з'явилася справжня подруга. А найголовніше – я хочу вчитися. Скажи, чому ти проти?

– Я не хочу щовечора засинати з думкою, що з тобою може трапитися щось погане.

– Давай я тобі щовечора буду магоптаха надсилати. І він тобі моїм голосом розповість, що з твоєю бідовою донькою все гаразд. Вона працює і вчиться.

Батя обійняв мене і міцно пригорнув до себе.

– Руто, Ситів – не Курчаве. Притримай язик. Не потрібно огризатися на всіх навкруги. Ти майже нікого не знаєш, а лізеш у пляшку. Твоя качалка проти ножа або стріли – ніщо. Один удар клинка і вона розлетиться на друзки. А ніж прилетить ще швидше. Я вже мовчу про стріли.

– Значить, попрошу друзів, щоб зміцнили її магією.

– Яких друзів? Де ти їх візьмеш?

– Тату, у мене вже є друзі. Тобто, сподіваюся, що є. Не переживай, я не пропаду. Присягаюся, я сьогодні ж накуплю птахів і буду щовечора тобі їх надсилати!

Батько важко зітхнув і поцілував мене в маківку. Я обхопила його руками.

– Ти тільки мамі нічого не розповідай, добре? Не хочу, щоб вона зайвий раз хвилювалася.

– Не скажу.

Ми попрощалися, і батя поїхав на станцію грифон-диліжанса. А я пішла шукати тітку. Вона була на другому поверсі у своїй кімнаті, яка була їй і за кабінет. Вона записувала щось у бухгалтерську книгу.

– Тітко Палажко, а чим можна котел зішкребти й помити? А головне, де?

– Не зрозуміла, на кухні що, брудні котли? – її голос насторожився.

– Ні, для свиней.

– А що він брудний?

– Та як тобі сказати... Схоже, що зі сніготала його ніхто не мив.

– Зрозуміло, – тітка закрила книгу і підперла рукою голову, спершись об стіл. – Як же я втомилася...

Я підійшла до неї й обійняла. З кофтинки показався медальйон. Присягаюся Аргіною, він блиснув, немов на нього потрапив промінь сонця. Тітка злякано глянула на мене.

– Навіщо ти його одягла?

– Мені його віддала бабуся. Я не знімаю його ніколи. Скажи, з цим медальйоном щось пов'язано?

Тітка тільки кивнула.

– Що саме?

– Я присягнулася, що збережу цю таємницю. І не можу порушити клятву.

– Гаразд. Хто тоді може хоч щось зрозуміле мені розповісти про цей медальйон?

Тітка Пелагея задумалася, немов зважувала: говорити чи ні. І все ж наважилася.

– Тобі потрібно знайти одного ельфа.

Я криво посміхнулася.

– Скажи ще, що його звуть Скріраніель.

– Як? – вона встала з-за столу, відсунувши мене, ніби я була стільцем. – Він тебе знайшов? Сам?

Напевно, мій промовистий погляд відповів на її запитання.

– Ніхто мене не шукав. Ми в одному диліжансі їхали з Курчавого.

Тітка, мабуть, щось намагалася скласти в умі, бо, стиснувши губи, мовчала.

– Тобто, ти хочеш сказати, що вчора ви їхали разом, так?

– Так.

– Значить, він тебе сам знайшов, – тітка видихнула. – Руто, це важливо: що він сказав?

Я знизала плечима, згадуючи вчорашню розмову.

– Він сунув мені візитку і сказав, що знатиме, де мене шукати. Я ж відповіла, що житиму і працюватиму в тебе. Звідки я могла знати, що вступлю до академії?

Тітка усміхнулася, підійшла до мене, рвучко обійняла і сказала:

– Ось і славно! Ходімо, я покажу тобі де лежать шкребки та сіно.  А котел помиєте в струмку. За кухонним сараєм, якщо ти пам'ятаєш, тече Гіркий струмок, де ми миємо і шкребемо котли.

– І ти теж? – здивувалася я.

– А що тебе дивує? Працівники ж теж люди. Вони і хворіють, і в сім'ї може щось трапитися. Тоді я працюю замість них, якщо нових немає можливості найняти. І город саджу, і поливаю грядки, і бур'яни виполюю, і на зиму заготовину роблю. Та й за худобою дивлюся. Моя Чара не дасться іншим рукам доїтися. А молока дає багато. Тому, здоїти її двічі на день – це мій обов'язок. Дівчинку вчора бачила?