Читати книгу - "Подвійне диво для генерального, Тая Смоленська"

Глава 21.3

Його запитання звучить занадто раптово. Я навіть гублюся. Мені здавалося, що Артур між нами окреслив чіткі межі після випадку в більярдній, жодного разу не згадував про це і чудово вдавав, що того дня не було.

Не думаю, що це гарна ідея, але вголос вимовляю зовсім інше.

-- Із задоволенням. Тим паче я дуже голодна. На обід у мене був круасан із кавою.

- Тоді ходімо.

Йду за ним на парковку. Артур галантно відчиняє переді мною двері, і я забираюся в салон позашляховика.

Артур виглядає задумливим, коли виїжджаємо з території заводу.

- У вас якісь проблеми з аудитом? - запитую, не витримавши тиші. - Сьогодні всі виглядають надто напруженими і схвильованими, - пояснюю.

Золотарьов маже по мені поглядом і одразу повертається до дороги.

- Це внутрішні проблеми компанії, Таню. І давай поза офісом перейдемо на "ти".

Киваю, хоч чоловік цього й не побачить.

- Ти вибрала вже ресторан? - запитує.

- Давайте в центр поїдемо.

- Як скажеш.

Артур вмикає навігатор і повільно вирулює на головну вулицю.

Міський пейзаж за вікном повільно змінюється, і мені здається, що кожен світлофор - це можливість вкрасти в часу ще трохи миттєвостей, щоб зібратися з думками.

Мені трохи незручно від несподіваного запрошення, але водночас, відчуваю деяке збудження від майбутнього вечора.

- Цей ресторан? - запитує Артур, повертаючи мене до реальності.

- Так, це одне з моїх улюблених місць. У них чудова кухня, - відповідаю, намагаючись звучати спокійно.

Приїхавши до ресторану, Артур паркує машину і швидко виходить, щоб відкрити мені двері. Я обертаюся на всі боки, згадавши, як швидко розносяться чутки в невеликих містечках. Не вистачало ще, щоб усім моїм знайомим стало відомо, що якийсь чоловік на дорогій тачці возить мене по ресторанах.

Прохолодне вечірнє повітря обволікає мене, коли ми разом прямуємо до входу. Всередині панує затишна атмосфера: тиха музика і приглушене світло.

Ми обираємо столик біля вікна і розміщаємося. Офіціант підходить, привітно посміхаючись, і простягає нам меню.

- Що ти порекомендуєш? - запитує Артур, гортаючи сторінки меню.

- О, я зазвичай замовляю карпаччо з лосося і різотто з білими грибами. Це їхні фірмові страви, - ділюся я, почуваючись впевненіше.

- Звучить смачно, - погоджується він. - Тоді я візьму те саме. І келих червоного вина, мабуть.

- Для мене теж, дякую, - додаю, коли офіціант записує наше замовлення.

Після того як офіціант іде, настає момент тиші. Я нервую, намагаючись придумати тему для розмови, але Артур випереджає мене.

- Коли повертаєшся назад?

- У мене захист дипломної наприкінці січня. Я майже дописала дипломну роботу. Трохи сумно, якщо чесно. Раніше я так рвалася в доросле життя, а зараз хочеться якомога довше відтягнути цю мить, - зніяковіло посміхаюся, зізнаючись у цьому Артуру.

Коли наше замовлення приносять, я майже з полегшенням беруся за їжу. Карпаччо з лосося виявляється неймовірно ніжним.

Час від часу я ловлю на собі погляд Артура, і щоразу моє серце пропускає удар. Ми обмінюємося думками про страви, сміємося з легких жартів, і здається, що весь світ навколо нас зникає.

Ресторан затишно оформлений у теплих тонах, на стінах висять картини з італійськими пейзажами, а м'яке світло ламп створює відчуття інтимності та спокою. Тиха музика, що лунає з-за рогу, додає вечору особливого настрою.

Раптом, краєм ока я помічаю, як до ресторану входить моя знайома Олена. Миттєво в мені прокидається нервозність - останнє, чого я хотіла зараз, це небажані зустрічі. Олена, на щастя, не звертає на нас жодної уваги і прямує до іншого кінця залу. Я зітхаю з полегшенням і намагаюся зосередитися на Артурі, вдячна за те, що вечір не був зіпсований.

- Завтра в місто приїде моя особиста помічниця з головного офісу. Мені доведеться затриматися в місті, - раптово переводить тему Артур і всередині мене все обривається.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍