Читати книгу - "Від Малоросії до України, Микола Юрійович Рябчук"

формування «совєтського народу» й «совєтської людини», безумовно, важливі, але найважливішим було перманентне тотальне насильство. Більшовицький експеримент був не лише соціальним (політичним, культурним, економічним), а й, так би мовити, генетичним - своєрідною селекцією, що полягала у винищенні одних індивідів і лоботомізації інших.

Відтак усі ті щирі «інтернаціоналісти», стверджуючи, що національність для них узагалі «не мала жодного значення» і що раніше вони «не мали жодних проблем із національністю», кажуть лише напівправду. Особисто вони, вочевидь, і справді тих проблем не мали, тому що завчасу собі вибрали (або успадкували) «правильну» національність, «правильну» мову, «правильну», себто совєтську (якщо вже не російсько-совєтську) ідентичність. Але запитайте їх про тих громадян, які так чи так намагалися захистити свою мову, культуру, свою ідентичність від тотальної русифікації-совєтизації і через це таки мали поважні проблеми зі своєю національністю, і почуєте просту відповідь: а ті люди були націоналістами. Проста деконструкція цих висловлювань дає змогу побачити їхню другу, приховану частину: «нас не цікавить, хто якої національності» - бо всі ми совєти і слава Богу; «національність не має для нас жодного значення» - бо коли б мала, то ми б давно вже були на Колимі, де, власне, й належить бути всім «націоналістам», які вважають свою українськість або литовськість важливішою від начебто «безнаціональної» (а насправді російськомовної і російськокультурної) совєтськості.

Кетрін Ваннер і тут підходить дуже близько до розуміння «совєтського інтернаціоналізму» як специфічної форми суто російської націоналістичної ідеології:

Хоч Совєтський Союз ніколи формально не був зорганізований як суто російська держава, росіяни завжди були в ньому панівною національністю. Вони контролювали майже всі ключові посади в партії та державі. Російська мова була lingua franca в державному апараті, освіті, засобах масової інформації, книговиданні - витворюючи відчутні спонуки до загальної русифікації.

Дослідниця помічає також специфічне використання терміна «буржуазний націоналізм» - як своєрідного молота в полюванні на відьом, себто на всіх, хто опирався «прогресивному» наступові русифікації-совєтизації. «Особливо це стосується України, - пише вона, - де різноманітні декрети утверджували "інтернаціоналістські" цінності, тимчасом як таємна поліція завзято викорінювала "буржуазний націоналізм" та "закордонні ворожі впливи" (суто совєтські ярлики на позначення національних і релігійних почуттів)». А що «український буржуазний націоналізм» був не просто ідеологічним ярликом, а й кримінальним звинуваченням, то сам термін фективно використовувався для знищення будь-яких «націоналістичних» сентиментів разом із їхніми носіями, а також для тотальної дискредитації ледь не всіх українських діячів.

Совєтська пропагандистська машина, наприклад, демонізувала Бандeру та його прибічників, забороняючи взагалі публічно згадувати його ім'я… На Українську повстанську армію було накладено офіційне прокляття як на «буржуазно-націоналістичну» організацію - разом із міфічною кількістю всіляких лиходійств.

Той факт, що жодне ідеологічне «промивання мозку» не спричинило б такої глибокої совєтизації українського суспільства, якби не постійна насильницька «психотерапія», стає очевиднішим, якщо зіставити ситуацію в Україні (як і в Білорусі, а до певної міри, і в Росії) із ситуацією в Польщі, Прибалтиці чи бодай у Західній Україні, котра не зазнала такої жорстокої і тривалої «соціальної інженерії», як решта краю. Кетрін Ваннер це відзначає: «Здатність екстерналізувати [озовнішнити] соціалізм і поставитися до совєтського ладу як до чогось суто зовнішнього, накинутого силоміць, принципово відрізняє західні регіони від решти України». На сході, можемо додати, одним із наслідків інтерналізації (овнутрішнення) совєтизму стало виникнення специфічної психологічної пов'язаності між жертвами та насильниками - такої собі мовчазної змови чи, краще сказати, збоченської солідарності між «зґвалтованими» й «ґвалтівниками», яка й досі є головною перешкодою для десовєтизації та українізації краю. «Тривкість совєтської, себто в основі своїй російської совєтизованої культури, - пише дослідниця, - суттєво обмежує будь-які зміни в українському суспільстві, гальмуючи реформи практично на всіх напрямках».

Здавалося б, невеликий крок залишається до того, щоб пояснити тривкість патологічних змін у суспільстві через «збоченість» засобів та обставин, які їх викликали. Проте авторка так і не робить цього кроку: методологія постколоніальних студій залишається поза її увагою, так само як і доволі обширна література на цю тему. Ні класичні праці Франца Фанона, ні новітні тексти Едварда Саїда, ані концептуально «проривна» розвідка Оксани Грабович, опублікована і по-англійськи (Oksana Grabowicz, «The Legacy of Colonialism and Communism», Perspectives on Contemporary Ukraine, No.2, 1995), і по-українськи, не згадуються в рецензованій монографії. Ба навіть слово «колоніалізм» не потрапляє до індексу основних термінів, хоча в книжці воно вживається щонайменше дванадцять разів.

За такого переважно позитивістського підходу русифікація-совєтизація України трактується передусім як соціально-культурне, а не соціально-психологічне явище; інтерналізація совєтизму українським населенням начебто визнається, а проте належно не аналізується, і відтак не зовсім зрозумілими залишаються шляхи десовєтизації. З формально-позитивістського погляду, досить змінити систему, встановити нові правила гри - і весь спосіб життя, мислення, поведінки поступово повернеться до норми. Проблема, по суті, розглядається в механістичних категоріях подолання інерції (мислення, поведінки тощо), а не в складніших психоаналітичних категоріях лікування глибокої (і часто неусвідомленої) травми.

Полишаючи осторонь політичний аспект проблеми, пов'язаний із тим, що глибоко совєтизоване українське населення та його не менш совєтизовані керівні еліти мають витягнути самі себе за чуприну з болота совєтизму, звернімо увагу на антропологічний аспект, пов'язаний з усебічною суспільною анемією та відсутністю будь-якого консенсусу щодо тієї «норми», до якої начебто слід повертатися. Маючи діаметрально протилежні уявлення про «нормальність» практично в усіх ділянках суспільного розвитку, українське населення перебуває фактично в стані «холодної громадянської війни», яка не стає «гарячою» лише тому, що населення надто втомлене, відчужене і «лоботомізоване». (Хвалена українська «стабільність» є під цим оглядом лише зворотним боком не менш уславленої української стагнації.) Люди справді живуть у міфічних світах «культурної та історичної амнезії» (за влучним спостереженням Кетрін Ваннер) і реагують на будь-яке проникнення у ці їхні світи «розгублено й апатично».

Яскравий приклад такої реакції навів нещодавно («День», 14.11.1998) професор Джеймс Мейс, один із найвизначніших дослідників голодомору 1932-33 років в Україні, вражений тим, що цю трагічну для всієї нації подію не лише не вшановують належним чином, а й майже не згадують, мовби її й не було - хоча доба комуністичного замовчування начебто вже давно закінчилася:

Враження таке, що паніть безсумнівні висновки, докази серйозних учених… цікавлять тільки тих, кому нічого доводити й так не треба. Інститут історії, літератури, філософії, Конгрес української інтелігенції, товариство «Україна», Рух, Спілка письменників, жіночі організації, «Меморіал», Асоціація незалежних дослідників голодомору-геноциду і т.д. проводять різноманітні заходи, мітинги, конференції, прес-конференції, презентації, а коло учасників, за невеликим зміщенням, практично одне й те ж. Мало молодих зацікавлених очей, мало свіжих парадоксальних ідей, броунівський рух відбувається в середовищі політиків, культурних діячів і науковців