Читати книгу - "Морт"

КОСТІ. 

Бо заплющив очі і кинув кості. Він надто нервував, щоби спробувати фірмовий кручений кидок. Не розплющував очей. 

— ВСІ ВІСІМКИ. ТО ЯК, НЕ ТАК УЖЕ Й ТЯЖКО, ПРАВДА? 

Бо зомлів. 

Смерть знизав плечима й пішов геть. Спинився на хвильку почухати за вухом бродячого кота, який саме пробігав повз. Наспівував щось сам собі. Смерть не знав, що це на нього найшло, та цей стан йому подобався. 

— Ви ж не могли бути певні, що спрацює! 

Гостроріз розвів руки, немов закликаючи до примирення. 

— Не міг. Та я подумав: хіба мені є що втрачати? — і відступив. 

— Вам втрачати? — закричав на нього Морт. 

Він рішуче вирвав стрілу з опори балдахіна над принцесиним ліжком. 

— І не кажіть, що оце пройшло крізь мене, — гаркнув він. 

— Я навмисне стежив, — сказав Гостроріз. 

— І я бачила, — підтвердила Келі. — Це було так страшно! Стріла вийшла там, де ваше серце. 

— А ще я бачив, як ви крізь кам’яну колону пройшли, — додав Гостроріз. 

— А я бачила, як ви на коні крізь вікно влетіли. 

— Так, але я тоді був на роботі, — вагомо завважив Морт й махнув рукою. — Тоді все не як завжди, а інакше. І… — він затнувся. — Ви так на мене дивитеся… Ті на мене теж так дивилися, у шинку сьогодні ввечері. Що зі мною не так? 

— Не так те, як ви щойно махнули рукою крізь оцей стовп, — ледь чутно сказала Келі. 

Морт тупо подивився на свою долоню, а тоді постукав кулаком по дереву. 

— Бачите? Тверді. І рука, і дерево. 

— Ви казали, на вас у шинку якось не так дивилися, — нагадав Гостроріз. — Що ви там робили? Ходили крізь стіни? 

— Ні! Ну тобто ні, не ходив, тільки випив того… помирану, здається… 

— Помияну? 

— Так. Смакує ніби гнилими яблуками. Так дивилися на мене, ніби це отрута якась. 

— А ви скільки випили? 

— Десь кухоль. Я не дуже пам’ятаю… 

— А ви знали, що помиян — найміцніший спиртний напій від Сто Лата до Вівцескель? — допитувався чарівник. 

— Ні. Мені ніхто цього не сказав. Але який стосунок… 

— Не зна-а-ли, — повільно повторив Гостроріз. — Ви не знали. Це, мабуть, нам про щось говорить? 

— Який стосунок це має до порятунку принцеси? 

— Мабуть, жодного. Та я би заглянув у свої книги все одно. 

— Тоді це все неважливо, — твердо сказав Морт. 

Він розвернувся до Келі. У виразі її обличчя можна було роздивитися натяк на захоплення. 

— Гадаю, я можу допомогти, — сказав Морт. — Гадаю, я міг би скористатися дуже потужною магією. Магія не дасть тому склепінню зчахнутися, правда ж, Гострорізе? 

— Моя з таким не впорається. Це має бути щось дуже серйозне, та й тоді я би певен не був. Дійсність міцніша за… 

— Мені час іти, — сказав Морт. — Прощавайте, до завтра! 

— Уже завтра, — завважила Келі. 

Морт дещо знітився. 

— До вечора тоді, — сказав він трохи нервово, а потім додав. — Я відбуваю! 

— Відбуваєте — що? 

— Це він по-геройському, — лагідно пояснив Гостроріз. — Не може стриматись. 

Морт насупився на нього, сміливо усміхнувся до Келі й вийшов із покоїв. 

— Міг би й двері відчинити, — сказала Келі, коли Морт зник. 

— Гадаю, він просто засоромився трохи, — сказав Гостроріз. Всі ми це проходили. 

— Що саме? Ходіння крізь речі? 

— Можна й так сказати. Радше, наштовхування на них. 

— Мені треба поспати, — сказала Келі. — Навіть мертвим треба іноді спочивати. Гострорізе, дай спокій арбалету, будь ласкавий. Упевнена, для чарівника неприпустимо перебувати самому в дамському будуарі. 

— А? Та хіба я тут сам? Ви ж тут. 

— У тому-то й річ, хіба ні? 

— Ой, так, пробачте. Я… Зранку побачимося. 

— Добраніч, Гострорізе. Зачини за собою двері з того боку. 

Сонце виповзло з-за обрію, а тоді вирішило не соромитися й зійти. 

Та знадобиться час, щоби повільне світло прокотилося сонним Диском, гуртуючи поперед себе ніч, тож чорні тіні досі вкривали місто. 

Тіні взяли в облогу «Латаний барабан» на Філігранній вулиці — найвідомішу в місті таверну. Славилася вона передусім не пивом, яке було прозорим, мов суп у сиротинці, й смакувало, мов мурашина кислота, а клієнтурою. Подейкують, що коли довго сидіти в «Барабані», то чи не кожний відомий на Диску герой встигне вкрасти вашого коня. 

Всередині досі було гамірно від балачок і задушливо від диму, хоча господар уже заходився робити все те, що роблять господарі, коли час зачинятися, а саме гасив світло тут і там, заводив годинник, накривав крани ганчірками і — про всяк випадок — перевіряв, чи на місці булава з гвіздками. Не було помітно, щоб відвідувачі звертали на все це хоч якусь увагу. Для більшості завсідників «Барабана» навіть булава з гвіздками правила щонайбільше за натяк. 

Однак вони були достатньо спостережливими, аби почати перейматися через високого пана в темному плащі, який стовбичив біля шинквасу й потроху винищував весь асортимент закладу. 

Самотні й наполегливі п’яниці зазвичай оточені духом цілковитої приватності, та цей пан буквально випромінював фатальну скорботу, яка, розгортаючись, витісняла з закладу інших пияків. 

Господаря це не засмучувало, адже пан у чорному затіяв дуже недешевий дослід. 

Будь-який заклад, де подають спиртне, має такі полиці, де вишиковуються липкі пляшки хитрої форми, в яких міститься не тільки який-небудь екзотичний напій — найчастіше зеленого чи синього кольорів — а й те, що зазвичай у пляшку так просто не запхнути, наприклад, гілки якихось рослин, цілі фрукти чи, в крайніх випадках, мертвих ящірок. Ніхто достеменно не знає, нащо бармени тримають в закладах такі напої, адже більшість із них смакує переважно патокою, розведеною в живиці чи навіть у шпигинарі. Є думка, що вони мріють про день, коли зайде з вулиці несподіваний гість і замовить чарочку «Абрикосової стежини серед м’ятних заростей» — і наступного дня заклад потрапить на сторінки шанованого путівника. 

Незнайомець вирішив пити все підряд. 

— А ЩО В ТІЙ ЗЕЛЕНІЙ? 

Господар глянув на етикетку: 

— Написано, що динний бренді, — невпевнено сказав він. — Пише, що виготовлено й розлито якимись там ченцями за старовинним рецептом, — додав він. 

— СКУШТУЮ. 

Господар зиркнув на рядок порожніх чарок, що вишикувалися на шинквасі. В деяких лишилися шматки фруктів, вишеньки на шпажках і паперові парасольки. 

— Ви впевнені, що вам ще не досить? — перепитав він. Його трохи непокоїло, що обличчя незнайомця розгледіти не вдається. 

Чарка, на стінках якої загусали краплі напою, зникла десь у глибинах капюшона й повернулася порожньою. 

 — ВПЕВНЕНИЙ. А ЩО ОТЕ ЖОВТЕ З ОСАМИ ВСЕРЕДИНІ? 

— Пише, що «Весняний лікер». Наливати? 

— ТАК. А ПОТІМ ОТЕ СИНЄ З ЗОЛОТИМИ БЛИСКІТКАМИ. 

— Е-е… «Старий плащ»? 

— ТАК. А ТОДІ ДРУГИЙ РЯД. 

— Котрий напій? 

— УСІ. 

Незнайомець стояв прямо, чарки разом із вмістом — сиропами, лікерами й різноманітною рослинністю — зникали під капюшоном одна за одною, ніби на конвеєрі. 

«Ось воно, привалило, — думав господар, — ось він, стиль, тепер уже точно заведу собі червону камізелю, горішки й корнішончики виставлятиму на шинквас, кілька люстер повішаю на стіни, тирсу поміняю». Він взяв із крана просякнуту пивом ганчірку й завзято потер шинквас, розмазуючи лікерні краплі в одну широку веселку, від якої з деревини злазив лак. Останній завсідник нап’яв капелюх і покульгав надвір, щось мимрячи собі під ніс. 

— НЕ РОЗУМІЮ, ЯКИЙ СЕНС, — озвався незнайомець. 

— Даруйте? 

— ЩО МАЄ СТАТИСЯ? 

— А ви скільки випили чарок? 

— СОРОК СІМ. 

— Тоді будь-що, — сказав бармен. Оскільки він був не перший день