Читати книгу - "Зібрання творів"

class="v">шапкою з молодого оленя.

Тепер можна й відзначити

десятлітній ювілей своєї смерті.

І Марко, махнувши рукою,

вирішив проциндрити

частину заощаджених за десять років

партійних внесків:

у гастрономі купив пляшку Московської,

банку кильки в томатному соусі,

головку цибулі

і півбуханки житнього хліба.

Спорядивши сітку,

він повернувся на цвинтар,

випив, закусив

і, блаженно полежавши горілиць,

подався на урочистості.

Світ відзначав 100-літній ювілей

Володимира Ілліча Леніна.

* * *

Раз на тиждень

вони викопуються з землі,

з нірки, сизої од самотності,

і збираються разом.

Кожен кріт уявляє себе людиною,

забуваючи, що він кріт,

але забувши, який він кріт,

йому важко уявити себе людиною,

і тоді вони силують себе,

щоб пригадати небо над головою,

уявляють світанні кольори,

ніч, вечір, дощові хмари,

поки стає важко й помітити,

що неба небо,

розточене по нірках,

сховалось під землю.

Їхня натура

стає кожному за найбільший тягар,

важчий за землю,

що провисла над головою,

важчий за оскарження зниклого неба,

важчий за існування.

Іншими днями

вони почуваються щасливими,

і тоді їх виповнює

тьмяна радість,

і тоді, заклопотані,

вони забувають,

що на їхніх відгодованих спинах

тримається земна і небесна твердь.

Обидві тверді існують упереміш

і вони просто не помічають жодної.

Але мученики свого щастя,

кроти потребують забутого горя,

мовби повітря,

це допомагає травленню.

І раз на тиждень

кроти викопуються з землі.

* * *

Один лиш час і має совість:

тече й тече, немов Дніпро.

Не знаю, зло це чи добро —

та загадкова невідомість

вже й закінчитися спішить.

І те — померти ачи жить —

однаковісінько, їй-богу ж

однаково. Чи ти чи ні,

а помремо на чужині,

шукавши отчого порогу.

* * *

— Надворі дощ? — я запитав.

— А так, на небі ні хмарини.

І сльози на очах дружини

від сподівань і від ослав.

— А що ти, плачеш? Ти покинь.

— Авжеш, сміюся. Довгі злидні

в цій подобизні днів невидні.

Так розтає пітьмою тінь.

— Їй-богу, не збагну.

— Дарма.

Усе збагнеш, коли прикрутить.

— А хто нам воду каламутить?

Хто варить воду з нас?

— Нема нікого винного. Здається,

що сам Господь — на всій вині.

— Ти забігаєш аж у дні

майбутнього? Тобі не йметься?

Надієшся на сили віщі?

На арифметику чекань?

— На небі ні хмарини.

— Глянь —

надворі мов з відра періщить.

* * *

Ми сиділи за пляшкою шампанського

в тихенькому прокуреному кафе,

і вона відчувала себе царицею,

Афродитою, що проминувши рибалок

(за столиками забивали козла),

алкоголіків, невтомних шукачів

великих жіночих бюстів,

щойно зайшла в таверну,

де тіні), і вино, і прихисток.

А коли ми вийшли

на знелюднілий вечірній берег,

і я, не ждучи нагоди,

спробував її взяти,

хвиля відбігла, наче сторожовий пес,

якого чекає попереду

чорна робота.

* * *

В період розгорнутого будівництва

Комунізму на всьому фронті

я вийшов уранці за ворота —

бачу: крізь штахетини

коза пробує дістати цибулю

з палісадника

(у цибулі багато вітамінів,

отож її садять замість квіток).

Я вжарив по ній цеглиною

і файно влучив, що аж-аж-аж.

Ось що мені згадалось і потішило,

коли ввечері я вкладався на сон.

* * *

Вночі його мучили блохи,

а те,

що половина людей земної кулі

досі ще стогне під гнітом капіталізму,

не давало йому змоги

склепити очей.

* * *

День величався і пишався.

Ми ж, двоє піших пішаниць,

упали в небо горілиць,

а світ, немов горіх, розпався.

І вже ні неба, ні землі —

лиш ти, одна моя надіє,

і та не жевріє — чорніє

в опротипівнічній імлі.

Та дякувати Богу — вдвох.

Наш день — попереду, мов зараз.

Ще й солов'їв любовна пара

співає тьох та перетьох.

* * *

— Досить крові, — продекламував кат,

коли ще ніж, загнаний мені попід ребра,

стримів у спині.

А я подумав, весь скривившись од болю:

що як він заходиться

ще й лікувати мене?

* * *

Сто дзеркал спрямовано на мене,

в самоту мою і німоту.

Справді — тут? Ти справді — тут? Напевне,

ти таки не тут. Таки не тут.

Де ж ти є? А де ж ти є? А де ж ти?

Урвище? Залом? А чи зигзаг?

Ось він, довгожданий дощ. Як з решета.

Заливає душу, всю в сльозах.

Сто твоїх конань. Твоїх народжень.

Страх як тяжко висохлим очам.

Хто єси? Живий чи мрець? Чи, може,

і живий і мрець? І сам на сам?

* * *

Я блукав містом своєї юності,

марно відшукуючи в нових кварталах

вчорашні споруди, сквери, стежки.

знайому ліпку на фронтонах будинків,

географія втрачена.

Місто покращало й виросло,

з'явились нові бульвари, готелі, вулиці,

пам'ятники, стадіони, дерева,

тільки жодного знайомого обличчя в натовпі,

жодного обличчя,

котре нагадало б тобі

згублену молодість.

Сподівався зустріти бодай себе

отут, де струменіє фонтан,

лямований штучним мармуром.

Марно.

Нема.

Пропалий безвісти.

Знялися в небо легкі висотні будинки,

і ти біля них — маленький-маленький,

не розгледіти самому,

не те що зустрічним.

Зупинивши таксі.

якийсь шофер