Читати книгу - "Той, хто вбиває"

Юсеф Мардал хоч і був людиною з інтелектом, але мав свої слабкості.

Слабкості, від яких адвокатові хронічно боліла голова.

— Так, суд — це вистава, — сказав я. — Але маєш зрозуміти, що в цій виставі не ти головна дійова особа. Ти граєш у ній маленьку другорядну роль.

— Не розумію, навіщо ти це кажеш. Обвинувачення висунули не комусь сторонньому, а саме мені. Моє життя і моє майбутнє поставлені на карту!

— Саме тому ти повинен слухатися мене. Суд у кримінальній справі — не дискусійний форум! Ти не маєш прагнути перемоги в дебатах, не смієш демонструвати, що ти розумніший за прокурора. Це — категорична заборона. Ролі розподілені так, що ставити запитання — виняткове право прокурора, а тобі на них відповідати. З досвіду знаю, що моїм клієнтам, які звикли до зверхності та владності, така поведінка дуже нашкодила. Вони вважали, що можуть грати на своїх умовах, але так ніколи не буває.

З виразу обличчя Юсефа було видно, що я його не переконав.

— Послухай, почав я знову. — Нечасто мені випадає іти в суд з кримінальною справою, яка має шанси на виграш. Ти навіть не уявляєш, який це винятковий випадок. Зазвичай, за законом, прокуратура припиняє подібні провадження. Вони не доводять до суду справи, у виграші яких не впевнені. Я намагаюся тобі донести, що в нас добрі шанси, однак ми маємо свою ахіллесову п’яту, і це — ти, чи радше — твоє «еґо». Якщо зробиш, як я прошу, і приймеш за даність, що це — моя арена, а не твоя, то, можливо, мені вдасться врятувати твою шкіру.

Юсеф, немов здаючись, підняв обидві долоні.

— Згода, пане адвокате! Не гарячкуй!

— Ти добре почув, що я сказав, Юсефе?

Той засміявся.

— Звісно, почув! Ти мусиш навчитися розслаблятись, Бренне, — Юсеф відхилився на спинку крісла, зверхньо дивлячись на мене.

— Я розслаблюся, коли матимемо виправдальний вирок, — буркнув я роздратовано.

— Як справи зі свідками? Маєш готовий список? — запитав Юсеф.

— Ще не зовсім. Юдіт свідчитиме, це однозначно.

— Навряд чи з неї буде багато користі... Хто ще?

— Адам Лід є у списку, але, як я вже казав останнього разу, він не свідчитиме. Його алібі виглядає незаперечним.

— А Тулоси?

— Я заніс їх до списку, ось тільки не певен, чи є сенс їх допитувати.

— Чому ж, не бачу проблеми... Ще хтось?

— Так, маю намір викликати свідком Геллє Мьорк.

— Геллє? Геллє Мьорк? Яка з неї користь? Не бачу потреби!

Раптом мені урвався терпець. Я місяцями обережно й скрадливо ступав навколо нього, щоб, не дай Боже, не спровокувати, намагався не суперечити, але тепер йому було вже надто пізно міняти адвоката. Суд ніколи не погодиться. Це була втішна думка.

— Дозволь мені займатися стратегією та списком свідків, Юсефе. Це моя робота, і я знаю, що потрібно. Зосередься на своєму свідченні в суді, окей?

Юсеф глянув на мене поглядом, який важко було витлумачити, і здвигнув плечами.

— А мені що... Ти ж адвокат! Хочеш так, то буде так!

— Ось і чудово. До речі, я прочитав твою книжку.

Юсеф просвітлів на обличчі.

— Справді? Сподобалася?

— Дуже добра книжка. З біса, жахлива, але добре написана.

— Усе, чим я займався досі — музика й усяке інше, — було лише прологом. Література — ось моє! На світі стільки байдужої писанини, якоїсь афектованої дурні. Майже ніхто не описує життя таким, яким воно є насправді. Моя творчість важлива. Я той голос, якого бракувало в літературі.

Він палав, збуджено говорив, коли мова заходила про його творчість, ніби його щонайменше покликано вищими силами до великої місії. Та, мабуть, Юсеф був надміру самозакоханим чоловіком з великими амбіціями.

Я вагався, чи казати, але таки зважився.

— Оповідання про маленького хлопчика...

— «Адвент».

— Так.

— Що тебе цікавить?

— Щось у новелі не таке, інакше. Мені цікаво, наскільки вона автобіографічна...

Юсеф Мардал здивовано глянув на мене.

— Чи той хлопчик — я?

Я кивнув.

— Маленький хлопчик — це ми всі, — промовив він. — Ми всі самотні. Ніхто з нас не отримує того, чого потребує. Ось що рухає нами в житті. І що рухає усім Всесвітом...

Розділ 35

Кожного свого приїзду я виразно відчував, що Юдіт не бажала впускати мене досередини, але сьогодні вона просто не мала іншого вибору. Мотонно сіялася мжичка, низьке сіре небо, мов дамба, яка почала протікати. Тримати мене за порогом якось не випадало. Моллі, як завжди, причвалала привітатися, нюхнула мої штани й повернулася на місце.

Доки Юдіт вела мене через дві кімнати, я зацікавлено роззирався навколо. Чомусь очікував безладу в домі, мабуть, через купи мотлоху на задньому подвір’ї. Насправді ж помешкання мало вигляд не гірший, ніж моє. Високі стелі, мало меблів, не надто обчухраних чи засмальцьованих. У першій кімнаті — піаніно. У другій — штатив з мікрофоном і щось схоже на музично-акустичний мікшер у кутку. У стіни всотався запах алкоголю й цигаркового диму. Посеред кімнати стояли в своїх штативах три гітари. Кімната більше скидалася на репетиційну залу, ніж на вітальню.

— Гарні гітари, — сказав я.

— Юсефові... Він не любить, щоб їх торкалися, — відповіла Юдіт.

— Лише його? Ви ж ніби також граєте?

— Публічно я більше не виступаю, але компоную пісні на піаніно. Я завжди складала пісні. Іноді ми пишемо музику разом...

Я пішов за нею на кухню, сів за грубо збитий стіл, вочевидь, тільки-но вимитий. На стільниці ще виднілися мокрі сліди від ганчірки, а у тріщинках — хлібні крихти й цигарковий попіл. На робочій стільниці стояв келих з недопитим вином і слідами помади на склі. Тут висів трохи застояний запах їжі й курива, ніби кухню ніколи не провітрювали.

— Я переважно надворі, у хаті майже не сиджу, — сказала Юдіт, ніби на підтвердження моїх думок, і, не питаючись, налила нам обом кави.

Я подякував, обережно пригубив. Кава була міцнюща. Заміцна для мене.

Вона відпила ковток зі своєї філіжанки.

— Чому я повинна приходити на суд? — запитала вона. — Я не знаю, що там казати.

— Якщо прокурор запитає вас про алібі, яке ви дали Юсефові, — а він запитає, — ви повинні сказати те, що сказали й мені: переплутали дні.

Жінка кивнула, огорнула себе