Читати книгу - "Білий попіл"

поруч і стривожено його слухали.

— Травма… Не скажу, що тяжка, — сказав він, поправивши на носі пенсне. — Та у вашому віці все ж небезпечна. Правду кажучи, ризик для життя є… І чималий… Тож… З Божою поміччю, ви станете на ноги і проживете ще довго… Та я б на вашому місці…

Він замовк і поглянув на сотника.

— На хуторі є священик?

— Є, — сказала Анна й затнулась, зайшлася кашлем.

— Був, — уточнив сотник. — Але сталася біда…

— О… — стурбовано вигукнув чоловік у пенсне. — Я попрошу нашого панотця, але ж сюди дорога неблизька, та ще й завтра — недільна служба… Навіть не знаю, коли він зможе приїхати…

Анна повернула голову в мій бік, і я відсахнувся, щоб не потрапити їй на очі.

— Настю! — покликала Анна.

Намагаючись не гриміти каблуками, я тихо повернувся до себе й причинив двері. Не роздягаючись, а лише роззувшись, я ліг на ліжко. Намагався дослухатися до голосів за стіною, та годі було розібрати бодай слово. Втома обрушилась на мене тяжким потьмаренням, скувала рухи та бажання думати, і дуже скоро мене здолав сон.

Мені снився візниця Семен.

Він правив конем, сидячи в сотниковому тарантасі, а біля його ніг лежав великий клунок з їжею, що зібрав Тимко. Семен приїхав на цвинтар. Це було якесь старе кладовище, де поміж масивних дерев’яних хрестів лише де‑не-де виднілися кам’яні надгробки. Взявши клунок, Семен пішов стежиною поміж могил. Він піднявся на невеличкий пагорб, за яким розкинулося ціле поле, всіяне могилами, безмір старих зчорнілих хрестів. Семен злодійкувато озирнувся: він стояв при вході до величезної гробниці, якої щойно тут і близько не було. Над входом у склеп був напис: «Хома Брут», — а до самих дверей вела дбайливо посипана гравієм доріжка.

— Потримай, — сказав Семен і тицьнув клунок мені в руки. Тепер і я стояв посеред безкрайого степу могил, марно намагаючись відшукати поглядом вхід на цвинтар, що мав би бути десь поруч, кроків за десять, — але його не було: тільки чорні дерев’яні хрести повсюди, куди сягав зір.

— А чи знаєш ти, братику, що означає ім’я Хома? — запитав Семен і обернувся.

І я побачив, що це не Семен, а Томаш Болгар у білій сорочці та в своєму незмінному пальті з заячим коміром.

— Ні, — сказав я. — Не знаю.

— Близнюк! — сказав Томаш. — Арамійською мовою.

— Арамійською? — перепитав я. — Це мова, якою розмовляв Христос?

— Тоді всі нею говорили, — сказав він. — І Христос, і Юда, і навіть Люципер, який спокушав обох.

Томаш розчахнув двері крипти, й ми зайшли. Спустившись кам’яними сходами, опинилися в маленькій кімнатці. Яскраве світло падало звідкілясь згори, й у ньому танцювали та зблискували порошинки. У стовпі цього світла, прикутий руками до стін, стояв голий по пояс чоловік. Він повільно підвів голову, й ніби дивився просто на нас, хоча його очі… Точніше — його вії… Вії заплющених очей цього чоловіка були довжелезні. Вони спускалися до самісінької долівки, торкалися загнутими кінчиками сірого каменю.

— Це Хома?! — нажахано запитав я.

— Це близнюк, — спокійно відповів Томаш і поклав клунок біля чоловікових ніг.

Томаш відступив назад. У розмотаному клунку лежало величезне серце, що ледь-ледь пульсувало.

— Чиє це серце? — запитав я.

— Його, — відповів Томаш. — А тепер — підіймімо йому вії! Щоб він зміг попоїсти.

І він ступив до того, кого назвав близнюком, ухопившись двома руками за вії його лівого ока.

Я теж ступив крок уперед, але зненацька пролунав дивний лункий стукіт, що, здавалося, стрясав стіни склепу. І я зупинився, прислухаючись.

— Що це? — запитав я.

— Байдуже, — сказав Томаш і кивнув мені на праве око близнюка. — Допоможи!

Стукіт пролунав знову. Він ніби зупиняв мене. Я задер голову, намагаючись збагнути походження цього звуку, й мимоволі відступив назад. Тільки під моєю ногою чомусь зяяла порожнеча, і я провалився, розкинувши руки, в чорну безодню.

Я різко сів, схопившись за хрестик на грудях.

Мара поволі відступала, і я декілька секунд просто сидів на ліжку й намагався отямитися. Сонце хилилося до обрію, заливши багрянцем стіни моєї кімнати.

Стукіт зі сну повторився, та цього разу він уже не нагадував оглушливий грюкіт: просто хтось стукав у стіну. Із сусідньої кімнати. Я швидко підвівся й підійшов до стіни, притуливши до неї вухо. Стукіт пролунав знову — так близько, що я здригнувся. Стукали чимсь твердим. Потім запала тиша.

Я взувся, тихо прочинив двері й вийшов у пустий коридор. Ніхто більше не стукав — цілковита тиша. Здавалося, весь дім спить мертвим сном.

Сторожко підійшов до спальні повитухи. Двері були зачинені нещільно, хоча в просвіток між ними й одвірком марно було щось розгледіти. Переконавшись, що в коридорі таки нікого немає й ніхто не стежить за мною, я легенько штовхнув двері. Стук пролунав знову, і я мимоволі здригнувся.

Ось двері прочиняються, і тепер я бачу, що це повитуха, лежачи на своєму ліжку, що стоїть посеред кімнати, стукає мені в стінку палкою для гардин. Вона бліда, як полотно, і цей стукіт вартує їй чималих зусиль, але стара вперто тарабанить кінцем палиці, з усієї своєї сили.

— Я тут, — кажу їй.

Побачивши мене, бабця з полегшенням спирається на подушки.

— Слава Богу! Заходь! Заходь, будь ласка.

Розділ 13

Це була дивна кімната. Ліжко стояло точнісінько в центрі. А навколо ліжка крейдою було намальоване коло. Нахилившись, я здивовано поглянув на виведену крейдою лінію.

— І що це?

— Мій захист, — серйозно мовила Марфа.

— Від кого?

— Не від вас, пане Білий. Тож можете сміливо пройти й сісти тут, — вона рукою поплескала по краєчку ліжка.

— Кажуть, на ліжко сідає тільки мати або лікар, — відповів я й сів натомість у велике крісло під стіною, доволі далеко від старої. — То від кого ви намагаєтеся захиститися крейдою?

— Колом. Не має значення, чим саме його накреслити. Коло захищає того, хто всередині.

Я прискіпливо поглянув на пупорізку. Марить?

— То від кого? — втретє запитав я.

— Не знаю, чи зрозумієте ви мене. Тут, на хуторі, живе зло. Дуже древнє зло. Воно спонукає людей до жахливих учинків.

Я всміхнувся.

— Якщо ви про диявола, Марфо, то мушу зауважити, що він присутній не лише на вашому хуторі.

— Вій… Я вже казала про нього. Демон з віями аж до підлоги.

Я здригнувся, пригадавши свій сон.

— До підлоги… — повторив я мимоволі.

— Нині ми зустріли його в личині сивого вовка, — сказала Марфа. — Це не просто так… Він тут, він знову об’явився. Прийшов по нас.

— Запевняю: це був вовк, а не демон. Хворий на сказ, пересипаний вашою білою пилюкою, та однак — звичайнісінький вовк, — я намагався говорити якнайспокійніше, сподіваючись, що це заспокоїть повитуху. — На щастя, він не встиг покусати коней, лише перелякав їх до смерті…

— Ні! — перебила вона. — Ти багато чого не знаєш…

Стара важко дихала.

Їй варто було перепочити, щоб говорити далі, і я мовчав, надаючи їй таку можливість.

— А хіба цього Вія може зупинити накреслене на підлозі коло? — запитав я, перечекавши добру хвилину.

— Якщо маєш у душі хоча б якийсь ґандж… То тільки коло й може його спинити… А моя душа, пощерблена гріхом, зогнила до решти.

Марфа знову вмовкла. Я підвівся й підійшов до вікна, намагаючись не порушити священного кола пупорізки.

— Скажіть, Марфо… Це ваше зло… Воно якось пов’язане зі смертю панночки?