Читати книгу - "Руїна та відновлення, Лі Бардуго"

— Ти можеш керувати ними?

Я вже бачила, як він прораховує можливі переваги. Ніколаї завжди лишався стратегом.

— Не захоплюйся надто, — зупинила його я. — Для цього мені довелося створити власних нічєвой. І встановити безпосередній контакт із Дарклінґом.

— Ох, — похмуро відгукнувся хлопець. — Та коли ти знайдеш жар-птицю?

— Точно не знаю, — зізналася, — але…

Я завагалася. Ще ніколи не казала цього вголос. Гриші б вважали ці слова єрессю. Проте мені однаково хотілося промовити їх, дозволити Ніколаї почути їх. Я сподівалася, що він збагне, яку перевагу це може нам дати, навіть якщо не вдасться побороти голод, у якому я тонула.

— Думаю, я могла б створити власну армію.

— Солдатів світла?

— Така в мене ідея.

Ніколаї розглядав мене. Я бачила, що він ретельно добирає слова.

— Якось ти сказала мені, що мєрзость працює не так, як Мала Наука, що за неї доводиться платити вищу ціну.

Я кивнула.

— Наскільки високу, Аліно?

Я подумала про дівоче тіло, розчавлене дзеркальною тарілкою, в зсунутих набік окулярах, про Маріїне розчахнуте тіло на Сергієвих руках, про згорблену під шаллю Женю. Подумала про церковні стіни, схожі на закривавлений пергамент, на яких купчились імена загиблих. Та мною керував не лише праведний гнів, а ще й необхідність знайти жар-птицю — ця спрага жевріла, проте ніколи не згасала.

— Це не має значення, — впевнено озвалася я. — Я заплачу´.

Ніколаї трохи поміркував, а тоді сказав:

— Чудово.

— Ось і все? Жодних мудрих висловлювань? Жодних лиховісних застережень?

— Святі, Аліно. Сподіваюся, ти не шукала в мені голос розуму. — Він помовчав, усмішка поступово розтанула на обличчі. — Та мені щиро шкода, що ти втратила солдатів, а я тієї ночі не зробив більше.

Я бачила, що під нами вже простяглися білі простори вічної мерзлоти, а вдалині здіймалися силуети гір.

— Що ти міг зробити, Ніколаї? Ти б просто напросився на загибель. І зараз робиш те саме.

Прозвучали ці слова суворо, однак вони були правдиві. Проти Дарклінґових тіньових солдатів ми всі, хоч які геніальні та кмітливі, були майже безсилі.

— Ти цього не знаєш наперед, — заперечив Ніколаї. — Я не марнував часу. Можливо, тепер у мене в запасі є кілька несподіванок для Дарклінґа.

— Прошу, скажи, що ти плануєш перевдягнутись у волькру і вистрибнути з торта.

— Ну ось, ти зруйнувала всю несподіванку. — Він відштовх­нувся від загорожі. — Я мушу спрямувати корабель через кордон.

— Через кордон?

— Ми прямуємо до Фієрди.

— О, прекрасно. На ворожу територію. А я лише почала розслаблятися.

— Це мої небеса, — підморгнув Ніколаї.

Після цього він розмашистим кроком рушив палубою, фальшиво щось насвистуючи.

Я сумувала за ним. За його балачками. За його ставленням до проблем. За тим, як він усюди приносив із собою надію, де б не з’явився. Уперше за кілька місяців я відчула, як трохи послабився вузол у грудях.

Коли ми перетнули кордон, я подумала, що прямуватимемо до узбережжя чи навіть Західної Равки, однак незабаром ми вже пливли до гірського хребта, який я помітила раніше. Досвід картографа підказував мені, що це найпівнічніші піки Сікурцоя — хребта, який простягнувся вздовж равканського східного та південного кордону. Фієрданці називали ці гори Ельб’єн, Лікті, однак зблизька складно було зрозуміти, чому саме так. Це були велетенські, вкриті сніговими шапками схили — біла крига, сірий камінь. Поруч із ними Петрацой здавався недомірком. Якщо це лікті, я б не хотіла дізнатися, звідки вони ростуть.

Ми піднялися вище. Попливли серед густих хмар, за якими ховалися найгостріші вершини, і повітря зробилося холодним. Коли ми пролетіли понад горами, я мало не задихнулася від захвату. Кілька вершин, протинаючи хмари, скидалися на острови в білому морі. Найвища мала такий вигляд, ніби її стиснули велетенські крижані пальці, та коли ми пролітали над нею, мені здалося, наче я побачила серед білого льоду якусь споруду. Стрімчаком тяглися вузькі кам’яні сходи. Який божевільний лізтиме туди? І з якою метою?

Ми обігнули гору, дедалі наближаючись до її кам’яної поверхні. Я вже збиралася налякано закричати, як корабель рвучко смикнувся праворуч. Ми несподівано опинилися між двома крижаними стінами. «Пелікан» повернув і заплив до лункого кам’яного ангара.

Ніколаї справді не марнував часу. Ми скупчилися біля огорожі, розглядаючи ділову метушню навколо. У ангарі стояло ще три кораблі: схожа на «Пелікан» торговельна баржа, витончена «Рибалочка» і подібне до неї судно з написом «Бугайчик».

— Це типу чапля така, — пояснив Мал, натягаючи пару позичених черевиків. — Тільки менша. Обережна, сторожка.

Як і «Рибалочка», «Бугайчик» мав подвійний корпус, проте пласкіший і ширший внизу, ще й оздоблений чимось схожим на полоззя.

Екіпаж Ніколаї кинув за борт «Пелікана» мотузки, й робітники підбігли до корабля, впіймали їх, натягли і прив’язали до сталевих гаків на стінах і підлозі ангара. Ми з гуркотом приземлились, і корпус оглушливо заскреготів, дряпнувши камінь.

Давид несхвально насупився.

— Вага завелика.

— Не дивися на мене, — обурився Толя.

Щойно ми зупинилися, близнюки перестрибнули загорожу, вигукуючи вітання морякам