Читати книгу - "Межа Фундації"

— Східний океан: і те, і те було відновлено після руйнування підземних цистерн.

На півночі височіли вежі Галактичного університету, що затуляли відносно присадкувату, але простору Бібліотеку (більшість приміщень якої було розміщено під землею) і залишки імператорського палацу ще далі на півночі.

По інший бік простягалися ферми з хаотично розкиданими будівлями. Він біг повз групи корів, кіз, курей — широке розмаїття свійських тварин, яких можна було знайти на будь-якій тренторіанській фермі. Жодна з них не звернула на нього уваги.

Гендібал мимохідь подумав, що в будь-якому місці Галактики, на будь-якій з величезної кількості населених планет, він побачив би цих тварин — і немає двох світів, де вони були б однакові. Він згадав кіз у себе вдома й власну ручну «няньку», яка колись годувала його своїм молоком. Ті кози були набагато більші й рішучіші, ніж маленькі та по-філософському налаштовані особини, привезені на Трентор і поширені тут від часів Великої Руїни. У населених світах Галактики кожна із цих тварин мала свої різновиди, кількість яких майже неможливо було підрахувати, і на жодній планеті не знайти людини, яка не молилася б на свій улюблений вид за те, що він давав — м’ясо, молоко, яйця, вовну або щось іще.

Як завжди, навколо не було жодного гаміша. Гендібал відчував, що фермери намагаються не потрапляти на очі тим, кого називали «муковцями» (спотворене — мабуть, навмисно — слово «науковець» у їхньому діалекті). Знову забобони.

Гендібал глянув на сонце Трентора. Воно висіло доволі високо в небі, проте його тепло не обпікало. У цій місцевості, на цій широті, панував помірно теплий клімат і ніколи не було пекучих морозів. (Іноді Гендібал навіть тужив за цими пекучими морозами — чи то так собі уявляв. Він ніколи не повертався на рідну планету. Можливо, зізнавався він собі, через те, що не хотів розчаруватися.)

Було приємно відчувати м’язи, що напружилися до межі, і зрештою він вирішив, що вже достатньо пробіг підтюпцем. Гендібал спинив біг і пішов, глибоко дихаючи.

Він був готовий до майбутнього засідання Ради й останнього натиску, що дав би змогу змінити її політику, визнати зростання небезпеки з боку Першої Фундації та іншої сторони, а тоді покласти край фатальній опорі на «ідеальну» роботу Плану. Коли ж вони визнають, що сама ця ідеальність і є найпевнішою ознакою небезпеки?

Він розумів, що цю пропозицію прийняли б без проблем, якби її висунув хтось інший. А так проблеми будуть, але все одно з ним погодяться, тому що старий Шандесс підтримує його і, безперечно, далі підтримуватиме. Він не хоче ввійти до підручників історії як Перший Спікер, під керівництвом якого занепала Друга Фундація.

Гаміш!

Гендібал здивувався. Він здалеку відчув роботу чужого мозку ще задовго до того, як побачив цю людину. Це був мозок гаміша — фермера, — грубого й безцеремонного. Гендібал обережно відступив, намагаючись торкатися чужого мозку якомога непомітніше. У цьому аспекті політика Другої Фундації була дуже сувора. Фермери, самі того не усвідомлюючи, правили для неї за щити. Тому їхній розум мав бути недоторканним, наскільки це можливо.

Прибульці, які прилітали на Трентор заради торгівлі чи туризму, не бачили нікого, окрім фермерів та й, може, жменьки неважливих науковців, які жили в минулому. Варто лише прибрати фермерів або просто підробити їхню простодушність — і науковці стануть помітніші, а це призведе до катастрофічних наслідків. (Це була одна з класичних демонстрацій, що її мали самостійно розробляти новачки в Університеті. Навіть за невеликого втручання у свідомість фермерів на Головному Випромінювачі з’являлися жахливі девіації.)

Гендібал побачив його. Це явно був фермер, гаміш до мозку кісток. Майже карикатура на образ тренторіанського фермера — високий, кремезний, смаглявий, недбало вдягнений, з голими руками, темним волоссям, темними очима та довгими незграбними кроками. Гендібалові здалося, що він відчув запах гумна. («Не захоплюйся зневагою, — подумав він. — Прім Палвер був не проти зіграти роль фермера, коли це потрібно було для його планів. Фермер з нього був такий собі — низенький, огрядний і м’який. Юну Аркаді пошив у дурні його розум, а не тіло».)

Фермер наближався до нього, важко ступаючи по дорозі й прямо дивлячись на нього, і це змусило Гендібала нахмуритися. Жоден з гамішів, чоловік чи жінка, не дивився на нього таким поглядом. Навіть діти — і ті тікали й витріщалися на віддалі.

Гендібал не сповільнював кроків. Місця вистачить, щоб пройти повз без жодних коментарів або поглядів, і так буде найкраще. Він вирішив триматися подалі від мозку фермера.

Гендібал відійшов в один бік, але фермер і не збирався поступатися дорогою. Він зупинився, широко розставив руки й ноги, ніби блокуючи прохід, і сказав:

— Гей! Ти муковець?

Як не намагався Гендібал, а не міг не відчути приплив битливості в мозку, що наблизився до нього. Він зупинився. Пройти без діалогу не вдасться, а це вже виснажливе завдання. Якщо звикнути до швидкої та тонкої взаємодії звуків, слів, думок та умонастроїв, яким було спілкування другофундаторів, виснажливо опускатися лише до комбінації слів. Це все одно що піднімати якусь брилу рукою та плечем, коли поруч лежить важіль.

Гендібал сказав спокійно, намагаючись не демонструвати емоцій:

— Я науковець. Так.

— Гей! Ти муковець. Хіба я по-заморському говорити? Чи я не бачити, що ти муковець? — Він схилив голову, глузливо вклоняючись. — Малий, зморщений, блідий і кирпатий.

— Чого тобі від мене треба, гаміше? — запитав Гендібал, не рушивши з місця.

— Мене називати Руфірант. А Каролл — моє перше ім’я. — Його гамішівський акцент посилився. Звук «р» лунав гортанно.

Гендібал сказав:

— То чого ти від мене хочеш, Каролле Руфірант?

— А ти як називатися, муковець?

— Чи не все одно? Можеш називати мене «муковець» і далі.

— Раз я питати, значить, мені потрібний відповідь, малий кирпатий муковець.

— Добре, мене звати Стор Гендібал, а тепер я піду у своїх справах.

— А які в тебе справи?

Гендібал відчув, як стало дибки волосся на потилиці. Поряд були розуми інших людей. Він не мусив розвертатися, щоб зрозуміти, що за спиною стоять іще троє гамішів. На віддалі стояли інші. Фермерський запах було добре чути.

— Мої справи, Каролле Руфірант, точно тебе не обходять.

— Ти так казати? — Руфірант підвищив голос. — Хлопці, він казати, що його справи нас не обходять.

Ззаду почувся сміх і пролунав голос:

— Він правий, бо його справи — у книжках копатися і п’ютери полірувати, а для справжніх чоловіків це ганьба.

— Які б у мене не були справи, — твердо сказав Гендібал, — я в них зараз піду.

— І як ти