Читати книгу - "Дума про Хведьків Рубіж"

дитинки, обминаючи ще палаючі вогники.

— Іди сюди, доню.

— Підійдіть, дядечку, ви, бо боюсь. Мами нема, тата нема…

Максим запалив люльку. Присів край ставка. Задумався про щось.

— Нема мами, нема тата. Підходьте, дядечку…

Щось не те…

— Степане! — упівголоса гукає Максим. — Степане! Бий тебе вража сила!

Той обернувся.

— Стій!

— Чого? — кивнув.

Максим устав, підходить ближче, тягне руку до шаблі.

— Назад! Назад, Степане! Потроху…

— Чого ти?

— То потерчатко, Степане!

Той широко розплющив очі, став відходити. Глядь на дитину — а цур тобі, пек!

Дитина спокійно схилилась до ставка. Переливає воду з долоньки в долоньку.

— Нема мами…Нема тата… Коник пити хоче!

— У, шайтан! Назад!!! — як закричить Максим і на коня.

… Вода полетіла така, що, мабуть, вилилось із півкопанки. Над головою у Максима свиснула знесена кладка, та вони вже, правда, були тії хвилі далеченько.

— Ну шо, набатькував?

— Та йди, отамане!.. — Степан погнав коня швидше. Справді образився.

Максим більше за нього знав, знав, що йому, бездітному, найжальніше тих дітей, і знав, що тії потерчата таких, як Степан, зазвичай і шукають.

Гайвороння над гиблим місцем — ЖАХ!

«Жалко, отамане! — хіба мені, Степане, не жалко? Нічого. Душа — вона, може, ше й є. Живуча вона, душа…»

Дим над Диким полем, дим…

Спаси, Господи, грішну душу мою…

VІІ

Старий немічний характерник прокинувся пізно, мабуть, коло полудня. Власне, може, б іще спав, аби піч остаточно не затухла і не перестала гріти.

— Ох-ох, — кректав дід, злазячи додолу. — Ну що за зими стали на моєму віку! Знову, певне, снігу багацько намело, аж у хаті темно — вікна позамітало точно.

Знайшов у темряві клямку дверей, посмикав — куди там.

— Ох-ох, оце ще старому думай, як із хати вибратись.

Тарас підійшов туди, де мало бути вікно і невеликий столик. Намацав свічку. Чиркнув кресалом. «От…» І тільки тоді підвів очі…

Вікна не були засипані снігом. Вони були забиті ззовні дошками наглухо. Дід широко розплющив очі і відступив назад.

— Хрестовки! Хрестовки! — шепотіли перелякано старечі вуста. «…кари…» були скрізь на набитих дощечках, віконницях і, о Боже, на стінах усередині хати. Дід крутнувся назад і застиг. Коло печі на лаві сидів князь, чистив ікла друзкою від розбитої ікони.

— Час…характернику…час біжить швидше, ніж ми в змозі з цим змиритися. Скільки я тебе не бачив? — Десять? Двадцять літ? Більше? Ти став схожий на шматок гнилої бараболі…Ха! — князь струснув головою навіть весело. — Мені завжди цікаво, як ви, люди, хапаєтесь за те своє нещасне животіння. А чи не краще було б вдавитись у череві мамки, так і не почавши свій шлях? Умерти і не наробити купи помилок за життя. Не настраждатись за життя, не дати страждати іншим. Та й стільки того життя? З цього я маю цікавість. А от коли ви стаєте схожі на шматки лайна, підборку костей, а все не хочете дохнути, мені стає не смішно. Мені огидно! Візьми почепись, характерник! Он там, — князь заговорив емоційно, сердито. Кивнув рукою на сволок стелі. — Це ж так просто. За день десятки, сотні з вас роблять так. Давай, характернику, і я тебе не зачеплю. Просто візьму і піду!

— Не можна… — тільки й зумів вимовити Тарас.

— Твоє діло… — князь устав і почав наближатися.

— Дивись на мене, характернику! Я вічно молодий…

В руках у нього теліпався довгий плетений зашморг…

VІІІ

Максим з’явився наступного дня стомлений і роздратований. Щось не виходило, щось не ладилось, щось ішло не так.

— Давай я поставлю не стіл, — Галя силилася встати з полу.

— Ні, ні, ти лежи ластівонько, лежи. Та й менше за все мені зараз хочеться їсти.

— Щось сталося?

— Нічого особливого й нема, тільки… Тривога по Україні, серденько… Розумієш, гетьман новий … Коротше, бувати війні, мабуть.

— З ким війні, любий?

— А біс їх розбере, з ким вони воюють, сучі діти. Шаблюками не намахались. Воюють, аби з ким воювати. Із тіньми своїми воюють. Та пішли вони!..

Максим був розлючений дужче, ніж здавалось. Просто він не показував це при дружині. Він боявся потривожити її, боявся скривдити ненароком, боявся просто порушити її спокій. Це було для нього дуже важливо. Можливо, нелегко зрозуміти, але це справді так. Просто за багато років справжнім, чистим і щирим почуттям в його душі була любов до Галини.

— Там, Максиме, вчора ніччю приходив якийсь, тобі послання передав. Он на столі.

— Ага. А від кого?

— Я питала, каже, ти зрозумієш.

— Ну добре, подивимось.

— Максиме…

— Шо, серденько?

— Я… — Галі було ніяково, але вона вирішила признатись, — я цеє… ну… дивилась…не ображайся, будь ласка.

— Та дивись на здоров’я, Господь з тобою! Думаю, нічого надтаємного мені не пришлють. А чуєш, так може, візьми прочитай разом і мені? А то в мене зір вкрай спаскудився, ше й пилюки в очі намело, поки їхав.

— Так там, Максиме, цей… нема нічого там…

— Як нема?

— Там тільки на весь листок щось на зразок хреста.

— Та ні.. — прошепотів чоловік сам до себе. Розгорнув швидко сувій, вирячив очі, захитався і сперся спиною об двері.

— Тобі погано?

— Та ні… то я … ох, шайтан!

— Максиме, воно наче кров’ю тхне.

— Тарас, — прошепотів козак упівголоса.

— Що-що?

— Нічого. То я, серце, так…

Швидко вибіг із хати.

Галя майже не чула, про що гомоніли Максим зі Степаном надворі. Це було схоже на маячню, чи то, може, молодиця починала марити.

— Думаєш, серйозно? — то Степанів голос.

— Не знаю, шо й думати, — Максим.

— Слухай, таких кроків Топеш просто так заради сміху, я думаю, не робив би. Безрозсудно з його боку.

— Та знаю я й сам, Степане, але шоб так — на тобі прямо в морду! Чого далі від нього ждати?

— Я думаю, отамане, він просто хворий. Всі ж чудово знають, що він божевільний.

— Степане, — Максим зупинив співрозмовника. — Я знаю Топеша краще за тебе і скажу тобі без обиняків: той Топеш, із яким я водив дружбу по шинках і хатах молодих відьмочок, оце на таке не здатен. Він невдаха, п’яниця і просто нікчема. Він таким був, Степане, але оце чогось почав мінятися. Він ставав іншим. Він шось молов, шо я мало розумів, але шось дивне. Дуже дивне.