Читати книгу - "Хто боїться смерті"

class="p1">Я охнула, і він кивнув.

— Так, ти відчуваєш свою провину. Чому ти така дурна? Що з тобою не так? Ти небезпечна для себе самої, для всіх нас! Часом я думаю, чи не варто тобі себе вбити! — Він відпустив мене і відступив на крок. — Як ти могла?

Я стояла мовчки, потираючи невеличкий шрам на лобі.

— Нікого ближчого до батька, ніж він, у мене не буде, — промовив Мвіта.

— Як ти можеш називати цю людину своїм батьком? — відказала я.

— Що ти знаєш про справжніх батьків? — сплюнув він. — Ти такого ніколи не мала! Тільки опікуна. — Він повернувся, збираючись піти. — Знаєш, що з нами зроблять, якщо він помре? — запитав він через плече. — Вони прийдуть за нами. Ми підемо тією ж дорогою, що й мої батьки.

Тієї ночі, об одинадцятій, з’явилось оте червоне око. Я зухвало дивилася на нього: хай тільки щось спробує. Воно висіло наді мною якусь хвилину, пильно дивлячись на мене. А тоді щезло. Те саме сталося наступної ночі. І наступної.

Чуток було безліч. Лую казала, що і мене, і Мвіту підозрюють у побитті Аро. «Дехто каже, ніби бачив, як ти того ранку йшла до нього, — розповідала вона. — Ніби ти здавалася сердитою й готовою вбивати».

Тато взяв кілька вихідних на роботі, щоб видужати від своїх хвороб, і мати нічого не розповіла йому про те, що я зробила. Моя мати та її таємниці. Вона чудово їх зберігала. Тож він, на щастя, не знав нічого про ті чутки. Але мати все ж таки спитала мене, чи є в них правда.

— Я не дурна, — сказала я їй. — Аро не такий простий, яким його вважають.

Люди знов і знов казали одне одному: діти-еву народжуються від насильства, і тому вони неминучо стають жорстокими. Минали дні. Аро досі хворів. Я готувалася до полювання на відьму. «Це відбудеться в день смерті Аро», — подумала я. Спакувала невеличку торбочку з речами, таку, щоб легше було втекти. І тому за п’ять днів, коли помер тато, люди вже дивилися на мене з великою підозрою.

Розділ 17

Коло замкнулося

Коло замкнулося. Коли я змусила тіло свого батька дихати на похороні, моя репутація стала ще жахливішою. Після того, як мати повела мене додому, Мвіта зробився нехтовним і підслухав розмови моїх родичів.

— Треба було забити її камінням після того, як вона спробувала вбити Аро.

— Моїй доньці вже й так щоночі сняться про неї кошмари. А тепер ще й це!

— Що швидше вона спопеліє, то краще.

Удома я поспала так спокійно, як не спала вже багато років. Прокинулася з паскудним болем у всьому тілі. До мене дійшло: тато став попелом. Я скрутилася калачиком і заридала. Здавалося, я знову ламаюся. Скорбота годинами тримала мене в беззвучній пітьмі. Врешті-решт вона відпустила мене назад у ліжко. Я витерла носа простирадлом і поглянула на свій одяг. Мати перевдягнула мене з білої сукні у блакитну рапу. Я підняла ліву руку, ту, що злилася з татовим тілом. Між вказівним і середнім пальцем було трішки кірки.

— Я б могла просто зараз обернутись на грифа й полетіти геть, — прошепотіла я.

Але, пробувши забагато часу в подобі тварини, я б збожеволіла. «А хіба це було б так погано? — замислилася я. — Мвіта правду казав: я небезпечна». Я вирішила потай вислизнути з будинку, як поночіє, поки по мене не прийшли. Зокрема для добра матері. Вона стала вдовою. Тепер її репутація була як ніколи важлива.

У двері постукали.

— Чого треба? — запитала я. Двері розчахнулись і сильно вдарились об стіну. Я сяк-так вилізла з ліжка, готова протистояти розлюченому натовпові. Це був Аро. Мати стояла за ним. Вона глянула мені в очі, а тоді пішла. Аро грюкнув за собою дверима. Над оком він мав свіжий на вигляд синець. Я знала, що його біле поховальне вбрання приховує інші синці та шрами, сліди ушкоджень п’ятиденної давності.

— Ти взагалі розумієш, що зробила?

— Чому це вас цікавить? — огризнулася я.

— Ти не думаєш! Ти ненавчена й некерована, як тварина. — Він шумно вдихнув. — Покажи руку.

Коли він підійшов ближче, я затамувала подих. Я не хотіла, щоб він мене торкався. Він був ешу, як і я. Щоб розквитатися зі мною, людині з його майстерністю було досить однієї моєї клітини. Але щось змусило мене всидіти на місці й дозволити йому взяти мене за руки.

Почуття провини, скорбота, втома — вирішуй сам. Він повертав мої руки так і сяк, стискав їх, злегка тер одні кісточки моїх пальців об інші. Потім відпустив, хихотнувши собі під носа й хитнувши головою.

— Гаразд, ша[11], — стиха пробурмотів він. — Оньєсонву, я тебе навчатиму.

— Що?

— Я навчу тебе Великих містичних аспектів, якщо на те є воля, — сказав він. — Інакше ти будеш небезпечною для нас усіх. Якщо я тебе навчатиму, ти будеш небезпечною для нас усіх, але я тоді принаймні буду твоїм Майстром.

Я мимоволі всміхнулася. Моя усмішка затремтіла.

— Можливо, на мене сьогодні будуть полювати.

— Я подбаю про те, щоб цього не сталося, — просто сказав він. — Я не помер, тож це має бути неважко. Тобі слід турбуватися через свого біологічного батька. Якщо ти ще не здогадалася, він — чаклун, як і я. Якби ти здуру не пройшла Одинадцятого ритуалу, він би ще не знав про тебе. Подякуй мені за те, що я всі ці роки тебе захищав, — інакше ти б уже давно загинула.

Я насупилася. Аро мене захищав. Оце так гірка пілюля. Я подумала, чи не спитати його, як він це робив, але натомість запитала:

— Чому він хоче мене вбити?

— Тому що ти — невдача, — посміхнувся Аро. — Ти мала бути хлопчиком.

Я скривилася.

— Тепер я провів би тебе до своєї хатини, але ти потрібна своїй таємничій матері, — продовжив він. — А ще є проблема твоїх стосунків із Мвітою. Під час навчання сексуальні контакти будуть тебе затримувати.

Мені запекло щоки, і я відвела погляд.

— До речі, втекти й покинути матір було б егоїстично з твого боку, — додав він. Після цієї заяви він на мить