Читати книгу - "Танок з драконами"

сховався біля нужника і чигав на ворога, що прийшов до вітру, то й тоді навряд чи устиг би випустити другу стрілу.

Натомість він узяв телепня, змахнув ним, поклав. «Заважкий.» Потім знехтував келепом (задовгим для своєї руки), буздуганом з залізними нютами (також заважким) і півдесятком мечів. Але зрештою знайшов клинок собі до смаку — підсайдачний кинджал з трикутним вістрям, хижий та гострий.

— Оцей годиться, — мовив Тиріон уголос.

Кинджал мав на собі трохи іржі, та від того ставав лише небезпечнішим. Тиріон знайшов годящі піхви зі шкіри та дерева і всунув клинок усередину.

— Маленький мечик для маленького мечника? — пожартувала Копка.

— Це підсайдачний кинджал, і роблено його для великого лучника. — Тиріон показав їй старого меча. — А ось меч. Спробуй його.

Копка узяла меча до рук, змахнула, насупилася.

— Такий важкий.

— Бо залізо важче за дерево. Зате рубонеш таким комусь по шиї — відлетить голова, а не диня. — Він забрав меча і роздивився краще. — Дешева криця. Геть визубрилася. Ось, бачиш? Беру свої слова назад. Щоб рубати голови, тобі потрібно щось краще.

— Я не хочу рубати голови.

— То не рубай. Бий нижче коліна. Литка, кісточка, жили під коліном… навіть велетень не встоїть, як не матиме на чім стояти. А коли велетні падають, то стають не вищі за тебе.

Копка, здавалося, зараз зарюмсає.

— Минулої ночі мені наснилося, що мій брат живий. Ми показували виставу перед якимось зацним паном, верхи на Хрумі та Купці, а люди кидали в нас троянди. Ми були такі щасливі…

Тиріон дав їй ляпаса. Зовсім кволого, найлегшим рухом зап’ястка, майже не доклавши сили. Навіть сліду на щоці не залишив. Але очі її все одно наповнилися слізьми.

— Якщо хочеш жити снами та мріями, то лягай і спи, — мовив він. — Але коли прокинешся, ми все ще будемо втікачами-невільниками посеред обложного війська. Хрума більше немає. Свині, певно, теж. Тепер знайди якусь броню, вдягни її і не зважай, що вона десь щипає. Лицедійство скінчилося. Бийся, ховайся, обсирайся — вибір твій. Але хай що ти вирішиш робити, роби це вбраною в залізо.

Копка торкнулася вдареної щоки.

— Не варто нам було тікати. Ми ж не сердюки. Хто при здоровому розумі винайме нас за бійців? А при Єззані було непогано. Зовсім непогано. Няньо бував жорстокий, але Єззан — ніколи. Ми ж були його, його…

— Рабами. Невільниками. Ти шукаєш цього слова?

— Невільниками, — повторила вона, зашарівшись. — Але особливими невільниками. От як Смакота. Його перлинками. Його улюбленцями.

«Улюбленими звірятками, — подумав Тиріон. — Яких він так любив, аж відіслав до ями левам на обід.»

Усе ж Копка не конче помилялася. Єззанові раби справді їли краще, ніж більшість селян у Семицарстві, а взимку на них навряд чекала голодна смерть. Невільники були рухомим майном — їх купували і продавали, шмагали і таврували, вживали для тілесних задоволень, парували одне з одним задля розплоду. Цим вони мало різнилися від собак чи коней. Та більшість вельмож не були жорстокі до собак чи коней. Нехай хтось гоноровитіший кричав, що радше помре вільним, ніж живе у неволі… але самим гонором кишені не натопчеш. Коли доходило до справи, такі люди стрічалися рідше, ніж драконові зуби — інакше світ не повнився б рабами. «Ще не бувало на світі раба, який сам не обрав бути рабом, — міркував карлик. — Нехай він має вибір лише між смертю та неволею… але хоч такий вибір йому лишається завжди.»

Тиріон Ланістер мав досить розуму, щоб не робити винятку і з себе. Наприпочатку його язик заробив йому кілька смуг на спині, але досить скоро карлик засвоїв науку, як догоджати Няньові та вельможному Єззанові. Джораг Мормонт опирався довше і лютіше, але і на нього зрештою чекала та сама доля.

«А Копка, вона…»

Копка шукала собі нового хазяїна від того дня, коли її брат Шажик наклав головою. «Їй потрібен хтось, щоб дбав про неї. І наказував, що робити.» Але сказати просто отак, не криючись, було б жорстоко. Натомість Тиріон мовив:

— Єззанові улюбленці теж не уникли блідої кобили. Вони усі мертві, усі до одного. Смакота пішла першою.

Бурий Бен Бросквин розповів йому, що їхній велетенський господар помер у день їхньої втечі. Проте ані полковник, ані Каспоріо, ані жоден інший сердюк нічого не знав про долю мешканців Єззанового вертепу покручів… та якщо Копка не вміла вдовольнитися правдою, Тиріонові неважко було і прибрехати.

— Якщо хочеш знову до неволі, я знайду тобі господаря, коли скінчиться війна. І злуплю з нього досить золота, щоб дістатися додому, — пообіцяв Тиріон. — Нехай якийсь милостивий юнкаєць подарує тобі новенький гарненький нашийничок зі щирого золота, з дзвіночками, що всюди тобі теленькатимуть. Але спершу треба якось пережити ту веремію, яка на нас насувається. Бо ніхто не купує мертвих мартоплясів.

— І мертвих карликів, — додав Мормонт. — Коли битва скінчиться, ми майже напевне годуватимемо хробаків. Юнкайці вже програли цю війну, хай не встигли ще втямити. Меєрин має піше військо Неблазних — найкраще у світі. А до них Меєрин має драконів. Трьох, якщо повернеться королева. А вона повернеться. Мусить повернутися. Наш бік складається з півсотні юнкайських паничів, кожен з яких вихваляється юрбою власних блазнів, ледве навчених тримати списи. Раби на дибах, раби у кайданах… я б не здивувався знайти серед них загони сліпих старців і слутавих дітей.

— Та знаю, — відповів Тиріон. — «Другі Сини» стоять на переможеному боці. Час їм перебігти знову, і то негайно.

Він вишкірився усмішкою.

— Залиш цю справу мені.

Заколотник

Бліда тінь, темна тінь… двоє змовників зійшлися разом у тиші зброярні на другому поверсі Великої Піраміди поміж риштунків зі списами, сагайдаків стріл та численних клейнодів, здобутих на давно зниклих з пам’яті війнах і розвішаних стінами.

— Нині ж уночі, — мовив Скахаз мо’Кандак. Мідна мармиза кажана-кровопивці визирала з-під каптура пошитої з клаптиків киреї. — Усі мої будуть на місцях. Слово: «Гролео».

— Гролео. — «Гадаю, годиться.» — Гаразд. Те, що з ним зробили… ти був тоді при дворі?

— Стояв у лавах варти, один з сорока. Усі ми чекали, щоб лялька у короні віддала наказ зі свого престолу — тоді б ми порубали на шматки і Кровоборода, і решту. Гадаєш, юнкайці б насмілилися подарувати Даянерис голову її заручника?!

«Авжеж