Читати книгу - "Танок з драконами"

тебе паном Дідуганом, — нагадав йому Скахаз. — А як мене — і казати не стану. Якби ми з тобою були в заручниках, чи віддав би він свою шкуру заради нас?

«Наставляй кишеню» — подумав лицар, але відповів:

— Хтозна. Може, й віддав би.

— Дааріо хіба насцяв би нам на голови, якби вони палали вогнем. Іншої помічі в нього не шукай. Хай «Буревісники» оберуть собі нового полковника — такого, щоб знав своє місце. Якщо цариця не повернеться, світ збідніє на одного сердюка. Хто за ним плакатиме?

— А якщо таки повернеться?

— То заплаче, висмикне трохи волосся і обкладе юнкайців прокльонами. Але не нас. На наших руках крові не буде. А ти її розрадиш. Розкажеш якусь казку про старі часи, вона їх любить. Бідолаха Дааріо, її хоробрий полковник… вона його ніколи не забуде, звісно… та нам же краще, якщо він помре, хіба не так? І для Даянерис теж краще.

«Краще і для Даянерис, і для Вестеросу.» Даянерис кохала свого полковника… але закоханою була дівчинка в ній, не королева. «Принц Раегар кохав свою панну Ліанну, і з-за цього загинули тисячі людей. Даемон Чорножар кохав першу Даянерис і збурив повстання, коли йому відмовили в її руці. Лихий Булат і Кровокрук кохали Шієру Морську Зірку, і Семицарство спливло кров’ю. Принц Драконобабок кохав Янку зі Старокаменів так, що зневажив корону, і Вестерос заплатив віно за наречену трупами людей.» Усі троє синів п’ятого Аегона всупереч волі батька одружилися з коханими жінками. Згаданий король, який опинився на престолі несподівано і в виборі королеви поклався на власне серце, дозволив також і синам чинити за їхніми бажаннями, і тим нажив непримиренних ворогів там, де мав нажити вірних друзів. Як ніч змінює день, так учинилися зрада і колотнеча, і скінчилося все у Перелітку — химороддю, пожежею та болісним лихом.

«Її кохання до Дааріо — це отрута. Повільніша, ніж медові коники, але наприкінці не менш смертельна.»

— Лишається ще Джохого, — нагадав пан Барістан. — Він і Зух. Обидва дуже дорогі її милості.

— Ми теж маємо заручників, — нагадав йому Скахаз Голомозий. — Якщо невільникарі вб’ють одного з наших, заріжемо когось із їхніх.

Хвильку пан Барістан не міг втямити, про кого він. А тоді зрозумів.

— Королевиних чашників і чашниць?!

— Заручників! — наполіг Скахаз мо’Кандак. — Граздар і К’єзза — рідня Зеленій Грації. Меццара — з Мереків, Кезмія — з Пахлів, Аззак — з Газинів. Бхаказ є Лораком, він родич самому Гіздахрові. Усі вони — сини та доньки пірамід. Цхак, Кваззар, Улез, Хазкар, Дхазак, Єрізан… діти Великих Хазяїв.

— Невинні дівчатка і милі хлопчики. — Пан Барістан добре спізнав їх усіх за час служби цариці. Гразхара з його мріями про славу, сором’язливу Меццару, лінькуватого Міклаза, гарненьку та марнославну Кезмію, К’єззу з великими лагідними очима і янгольським голосочком, Дхаззара-танцюриста і решту… — Малі діти.

— Діти Гарпії. За кров платять кров’ю.

— Так казав юнкаєць, що приніс нам голову Гролео.

— І не помилявся.

— Але я цього не дозволю.

— Який нам зиск від заручників, котрих не можна чіпати?

— Можна запропонувати трьох дітей за Дааріо, Зуха і Джохого, — припустив пан Барістан. — Її милості…

— …тут немає. Тому зробити те, що має бути зроблене, лягає на тебе і на мене. А ти знаєш, що я правий.

— Принц Раегар мав двох дітей, — відповів пан Барістан. — Раеніс була маленькою дівчинкою, Аегон — немовлям на руках. Коли Тайвин Ланістер захопив Король-Берег, його люди вбили обох. А він поклав скривавлені тіла загорнутими у кармазинові киреї до підніжжя престолу нового короля. У подарунок.

«І що сказав Роберт, коли їх побачив? Чи посміхнувся?» Барістана Селмі було тяжко поранено на Тризубі, тому він не бачив подарунок від князя Тайвина на власні очі. Але часто думав про нього. «Якби я побачив його усмішку над червоною руїною Раегарових дітей, жодне військо на світі не зупинило б мого меча.»

— Я не дозволю вбивати дітей. Або ти погоджуєшся, або я не беру участі у справі.

Скахаз видав тихий смішок.

— Ти твердолобий старий пень. Твої милі хлопчики виростуть і стануть Синами Гарпії. Не вб’єш зараз — однак доведеться вбивати потім.

— Людей вбивають за кривди, які вони вчинили, а не за ті, які можуть учинити в майбутньому.

Голомозий зняв зі стіни сокиру, оглянув її та пробурчав:

— Нехай. Бути по тому. Гіздахрові не зашкодять, нашим заручникам теж. Тепер ти раденький, пане дідугане?

«У цій справі нема з чого радіти.»

— Наразі годиться. Отже, година вовка. Не забудь.

— От хто не забуде, то це я. — Хоча мідна паща кажана не ворухнулася, пан Барістан відчув за личиною вишкір. — Довгенько Кандак чекав цієї ночі.

«Цього я і боявся.» Якщо цар Гіздахр був невинний, то сього дня вони скоїли зраду. Але як він міг бути невинний? Селмі чув, як він заохочував Даянерис куштувати отруйних коників, кричав своїм людям, щоб убили дракона. «Якщо не діяти, Гіздахр уб’є драконів і відчинить браму королевиним ворогам. Тут ми не маємо вибору.» Та все ж хай як старий лицар крутив у голові цю справу, а не міг знайти у ній ані краплі честі.

Решта довгого дня повзла, наче равлик горою.

Барістан знав, що цар Гіздахр мав тим часом радитися десь там із Резнаком мо’Резнаком, Маргазом зо’Лораком, Галаццою Галаре та іншими меєринськими радниками, вирішуючи, як найкраще відповісти на юнкайські вимоги… але він у тих радах більше не сидів. І царя вже не охороняв. Натомість Селмі обходив піраміду раз за разом згори донизу, перевіряючи вартових на чатах. Ця справа забрала весь ранок; пообідній час лицар присвятив своїм сиріткам, і навіть сам узяв до рук меча та щита — вчинити кільком старшим хлопчикам суворіше випробування.

Дехто з них раніше навчався на ямних бійців, аж тут Даянерис Таргарієн узяла Меєрин і звільнила їх з кайданів. Ці хлопці вже добряче зналися на мечі, списі та бойовій сокирі — ще до того, як за них узявся пан Барістан. Кількоро невдовзі будуть готові. «Для початку, малий з Василіскових островів. Тумко Льо.» Був він чорний, як маестерське чорнило, швидкий, спритний та дужий — найкращий природжений мечник, якого Селмі бачив з часів молодого Хайме Ланістера. «Ларрак теж. Той, якого кличуть Батогом.» Пан Барістан не схвалював його спосіб