Читати книгу - "Епоха слави і надії, Євгеній Павлович Литвак"

час власного похорону – тому логічно було припустити, що були і ті, які опритомніли вже, будучи похованими. Ти насправді не помираєш, а просто засинаєш, але цей особливий стан дуже схожий на смерть.

– Я чув, що мафіозі ховали людей живцем, як покарання, але в тих випадках ніхто не був зацікавлений в тому, щоб вони вибралися.

– Проте Казбек, мабуть, дуже зацікавлений. Є випадки, коли люди настільки боялися бути поховані живцем, що придумали хитрі пристосування. Такі ж використовуються і тут. Ці засоби дозволили б, похованому помилково, подати сигнал іншим людям або ж самостійно вибратися з могили.

Стефан повів Лангре навколо склепу і показав йому всі деталі, які вказували на те, що Казбек сподівався, що його рідні зможуть повернутися до життя.

– Вперше такі пристрої з'явилися під час епідемії холери в 19 сторіччі, деяких людей ховали живцем тому, що було важко визначити, чи мертва людина, чи просто знаходиться у важкому стані. Оскільки багато хворих боялися такого результату, була розроблена спеціальна труна з вентиляцією і дзвоном згори, від якого до труни спускався мотузок. Опритомнівши, людина могла подзвонити в дзвін, щоб його негайно відкопали.

Лангре почав роздивлятися склеп зі всіх боків. У склепі і в труні були зроблені невеликі вікна, щоб в туди проникало світло, а також трубка, яка забезпечила би батьків Казбека, свіжим повітрям. Замість того, щоб прибивати кришку труни цвяхами, її закрили на замок, він відкривається як зовні, так і з середини; таким же замком була обладнана і сама могила – склеп. В спеціальну кишеню савану людей, ложили два ключі – від кришки труни і від дверей склепу.

– Цей склеп мав сигнал тривоги, що активувався з труни, систему зв'язку на кшталт домофона, портативний ліхтарик. Ще, в трунах лежали мобільні телефони, із зарядженими акумуляторами. Вони, повинні були надати шанс на самопорятунок, а його близьким – символічну можливість "зв'язку" з покійним. І оскільки їх не закопали, то нічого не завадить телефонному сигналу.

– Звідки ти це дізнався? – Раптом запитав Лангре, вражаючись дедуктивним здібностям Стефана. Той широко посміхнувся і показав свій телефон, на екрані якого світилася стаття по цей склеп.

– Батьки Казбека померли близько двадцяти років тому. Тоді він замовив цей склеп, і незабаром це місце стало притягувати туристів, що і спонукало місцевих журналістів написати про нього статтю.

Сильні пориви вітру приносили з собою прохолоду морських хвиль. Спекотне середземноморське сонце яскраво освітлювало місто. Обідня тиша навівала сонливість і відчувалася втома. Стефан і Лангре стояли біля старого склепу, оточеного акуратно скошеною травою і гарно підстриженими кущами. Стефан дістав свою електронку, і Лангре за компанію запалив свою. Ледве помітний дим піднімався високо в небо. Лангре дивився з пагорба на віллу Казбека, і в його голову прийшла свіжа думка. Він першим порушив тишу.

– Поза сумнівом, вони мертві. Ці тіла, нарешті повинні бути поховані.

Стефан подивився на свого напарника і його мовчазний вигляд дав зрозуміти Лангре, що хлопець не розуміє, до чого той хилить.

– В двадцять першому столітті, не можна сподіватися, що вони там оживуть і залишати їм для цього мобільні телефони. Ти сам, як думаєш?

– Я з вами згоден, але чому нас це повинно хвилювати? Це проблеми Казбека.

– Його проблеми – це наше рішення. – Заявив Лангре і кинув недопалок на землю, наступивши на нього ногою. – Якщо ми не можемо потрапити до Казбека, то зробимо так, щоб він сам до нас прийшов.

– Тому, що в нас буде те, що він боїться втратити! – Зрозумівши хід думок Лангре, закінчив Стажер. – Геніально! Але що, якщо він просто заявить у поліцію?

– Адже ти сам знаєш хто він такий. Вважаєш, він побажає, щоб людина, яка викрала тіла його батьків просто потрапила до в'язниці. Ні, він захоче особисто її придушити.

Лангре і Стажер знову обернулися обличчям до склепа, і перед ними з'явилася картина, як спеціальна служба розкриває склеп і забирає тіла.

– Ганна в небезпеці і треба її витягнути. – Сказав комісар і, подивившись на годинник, додав. – Я не бачу інших варіантів. Зараз дві години, до вечора нас вже тут бути не повинно. Дзвони нашим, без них ми не впораємося.

– Все буде набагато швидше. – Відповів Стажер, дістаючи телефон. – Він прорахував все для того, щоб його воскреслі батьки могли вибратися, але це нам спростить завдання. Спершу доведеться зламати замок. Навіть копати нічого не потрібно.

– Тим більше. Сподіватимемося, що це спрацює, і він з’явиться особисто. – Закінчив Лангре і пішов по дорозі до автомобіля.

Глава 9

Сірий мерседес перетинав перехресну дорогу біля під'їзду до міста. Пригальмувавши біля світлофора, водій чекав сигнал. Злегка відпустивши гальмо, машина рушила вперед, видавши гарчання і випустивши в повітря клуб диму. Пасажир, що сидів поруч, поглядав у вікно, роздивляючись людей, що ходили туди – сюди в робочу годину. Світлофор спалахнув зеленим, і автомобіль одразу рвонув уперед, не чекаючи роззяв, що відстали позаду. Дорога від аеропорта зайняла не більше години. Ніколас тримав кермо однією рукою, вправно вписуючись в кожен поворот і обгін. Іншою він підтримував Ганну,що сиділа поруч. Вона, здавалося б, задрімала, уклавши свій лоб на холодне скло.

– Ти зі мною? – Запитав її Цар, бажаючи переконатися, що вона не заснула.

Вона обернулася обличчям до коханого і ніжно посміхнулася.

– А хіба було по-іншому?

Перемкнувши передачу, машина завила і рвонула швидше по практично порожній дорозі.

– В минулому, я частенько виїжджав за місто рано вранці, щоб насолодитися швидкістю і свіжим повітрям. З ранку не так багато машин, а сонце, що всходить, розливається світлом по дорозі, вказуючи шлях. Як на мене, ранок – це найспокійніший час.

– Скільки було машин у твоєму житті?

– Багато. – Відповів їй Ніколас, навіть не намагаючись згадати точну кількість.

– А жінок?

Цар посміхнувся і глянув на Ганну. Вона безневинно дивилася на нього, граючи з ним в ігри. Такі питання завжди викривають, і правильних відповідей на них немає. Це знала вона, і це знав він, тому вирішив теж пограти.

– Завжди була тільки одна – кохана!

– А інші?

– Інші мені не потрібні.

– А зараз кохаєш?

– Завжди! – Впевнено сказав Ніколас, і машина в'їхала в тунель, освітлений електричним світлом.

Перепади світла і тіні потрапляли в салон автомобіля. Обличчя Ніколаса то з'являлося, то зникало в світлі тунельних ламп. Він обернувся і вловив її погляд. Це був погляд людини, готової віддати себе без залишку, всю і повністю, до останньої краплі. Ганна спостерігала за ним, не відриваючи очей, але йому довелося подивитися на дорогу. Тунель закінчувався