Читати книгу - "Танок з драконами"

Бачив, як виглядають найстаріші з них? Схожі на чорнослив. Ось що роблять з ними роки безшлюб’я.

Квентин визирнув на терасу, де серед дерев густо лежали нічні тіні. Чути було тихе дзюрчання води.

— Це дощ, абощо? Тепер твої повії поховаються.

— Авжеж не всі. У садах насолоди є приховані куточки, де вони чекають щоночі, коли їх оберуть чоловіки. А кого не обрали — ті мають сидіти там аж до сходу сонця, почуваючись кинутими і самотніми. Чому б нам не розрадити їхню тугу?

— Тобто чому б їм не розрадити мою? Так і кажи.

— Гаразд, так і скажу.

— Мені такої розради не треба.

— Не погоджуся. Даянерис Таргарієн — не єдина жінка в світі. Невже ти хочеш померти нецілованим парубійком?

Квентин зовсім не хотів помирати. «Хочу повернутися до Крицаку і поцілувати обох твоїх сестер, одружитися з Гвинетою Крицак, побачити розквіт її вроди, народити з нею дитину. Хочу виїжджати на турніри, полювати з соколами і хортами, відвідати матінку в Норвосі, прочитати кілька з тих книжок, які мені надіслав батько. Хочу, щоб Клетус, Віл і маестер Кедрі знову жили на світі.»

— Гадаєш, Даянерис зраділа б, дізнавшись про мене в ліжку з якоюсь шльондрою?

— Чому б ні? Це чоловіки марять про цнотливих. А жінкам до вподоби чоловіки, які знають свою справу в опочивальні. Справу, якої треба навчатися — так само, як науки меча.

Жарт Геріса боляче вжалив князя. Квентин ще ніколи не почувався таким малим і жалюгідним хлопчаком, як стоячи перед Даянерис Таргарієн і прохаючи її руки. А думка про те, щоб лягти з нею в ліжко, жахала його чи не гірше, ніж її дракони. Раптом він не зуміє їй догодити?

— Даянерис має коханця, — буркнув він, захищаючись. — Батько не на те мене прислали, щоб я розважав королеву в опочивальні. Ти сам знаєш, навіщо ми тут.

— Ти не можеш з нею побратися. Вона вже має чоловіка.

— Вона не кохає Гіздахра зо’Лорака.

— Кохає чи не кохає… до чого тут шлюб? Вельможному князеві личило б розуміти, що до чого. Кажуть, твій батько одружився з кохання. То що, порадів?

«Не надто.» Доран Мартел та його дружина з Норвосу половину шлюбу прожили нарізно, а іншу — в сварках. Подейкували, що той шлюб був єдиною справою батькового життя, яку він зробив поспіхом, за покликом серця замість розуму, і згодом пожалів.

— Все ж таки не кожен необачний вчинок загрожує падінням, — заперечив князь. — Це мій обов’язок. Його написано мені долею.

«Ти маєш бути мені другом, Герісе. То навіщо кпиниш з моїх сподівань? Мені й без тебе не бракує сумнівів; хоч би ти не підливав олії у вогонь мого переляку.»

— На мене чекає велична пригода всього життя.

— З величних пригод часто-густо не вертаються живими.

І то була теж правда. Казки та перекази оповідали і про це. Звитяжець вирушав у путь з приятелями та побратимами, стрічав небезпеки, повертався додому з перемогою… от лишень деякі з його супутників не поверталися зовсім. «Але ж головний звитяжець ніколи не гине. Саме ним я й повинен бути.»

— Матиму досить мужності, то не схиблю. Чи ти хочеш, щоб Дорн навіки запам’ятав мою поразку?

— Дорн нікого з нас не запам’ятає навіки.

Квентин посмоктав обпечене місце на долоні.

— Дорн пам’ятає Аегона та його сестер. Драконів легко не забудеш. І Даянерис там теж пам’ятатимуть.

— Якщо вона загинула — то ні.

— Вона жива. — «Інакше не може бути.» — Якщо загубилася — я її знайду.

«А коли знайду, вона подивиться на мене так, як дивилася на свого сердюка. Лишень маю довести, що вартий її кохання.»

— На спині дракона?

— Я сів на спину коневі у шість років.

— І впав із нього раз чи три.

— Та не забарився знову залізти у сідло.

— Бо тебе ніколи не скидали з височини у двісті сажнів, — зауважив Геріс. — І коні рідко обертають своїх наїзників на жар та чорні кістки.

«Я знаю, які небезпеки на мене чигають.»

— Все, більше чути не хочу. Ти маєш мій дозвіл поїхати звідси. Знайди собі корабель, Герісе, і тікай додому.

Великий княжич підвівся, дмухнув на свічку, заліз назад до ліжка, на просяклі потом простирадла. «Було мені поцілувати котрусь із близнючок Пийвод. А чи й обох. Було б цілувати, поки міг. І поїхати до Норвосу — побачити матінку, місце, де вона народилася. Хай би знала, що я її не забув.» Він чув, як надворі починається дощ, як стукотить по цеглинах.

Доки настала година вовка, дощ вже періщив з неба важкими холодними струменями, що скоро мали перетворити цегляні вулиці Меєрину на річки. Троє дорнійців поснідали у досвітньому холодку простою стравою — садовиною, хлібом та сиром, запивши козячим молоком. Геріс був спробував налити собі вина, та Квентин його спинив.

— Вина — ані краплі. Матимемо час та нагоду пити потім.

— Аби ж то, — буркнув Геріс.

Здоровило визирнув на терасу.

— От знав, що задощить, — похмуро вимовив він. — Минулої ночі мені кістки крутило. Їх завжди на дощ крутить. Драконам дощ не сподобається. Вогонь і воду не змішаєш, хоч убийся. Запалюєш гарне багаттячко вечерю зварити, воно тобі тріщить і палає, а тоді з неба починає сцяти… і оком не змигнеш, як дрова вже мокрі, а вогню катма.

Геріс гигикнув.

— Драконів не роблено з дерева, Арчу.

— Деяких було. Старий король Аегон, отой пришелепкуватий, колись збудував дерев’яних драконів, щоб нас скорити. Та нічого доброго не вимудрував.

«Те саме може статися і з нами» — подумав князь. Він не надто переймався дурощами та поразками Аегона Негідного, але мав удосталь власних страхів та сумнівів. Удавана суперечка його друзів лишень додавала болю в голові. «Вони не розуміють. Вони щирі дорнійці, так, але ж я — сам Дорн. За багато років по цьому, коли я вже лежатиму мертвий, про мене співатимуть пісень.»

Князь раптово звівся на ноги.

— Час.

Друзі теж посхоплювалися з місць. Пан Арчибальд перехилив останній ковток козячого молока і витер з верхньої губи молочні вуса тилом дебелої долоні.

— Піду візьму наші блазенські лахи.

Він повернувся з оберемком речей, які вони забрали в Строкатого Князя в їхню другу зустріч. В оберемку були три довгі кобеняки з каптурами, зшиті з