Читати книгу - "Епоха слави і надії, Євгеній Павлович Литвак"

і найдорожчих йому людей. Ця рана заподіювала йому стільки болю і ось зараз, людина, яка була його ворогом, забрала цей біль і оселила в його серці вдячність.

Казбек плакав. Він опустив свій пістолет:

– Дякую вам. Дякую!

Казбек провів їх до наступного залу. Велика широка кімната зі старими меблями, могла вмістити до ста чоловік. В центрі розташовувався великий стіл. Комоди, книжкові полиці, збройові стенди, кілька картин і пара важких скринь. За столом сиділи вісім чоловік Братства Дев'яти Невідомих. Їх руки були пов'язані і, здавалося, їх чекала інша судьба, але цього разу доля над ними зглянулася.

Ніколас йшов поряд з Казбеком.

– Ти обов'язково повинен впоратися і прийняти себе. – Казав йому Цар. – Боляче падати? Підніматися теж боляче. Важко. Важко. Але ти повинен. Обов'язково. І нехай поруч завжди будуть ті, хто протягне тобі руку в цей момент. Хто не дозволить, щоб ти вдарився ще раз. Подивися навкруги. Чи багато таких людей в тебе? Де вони зараз? Можливо, ти щось упустив? Подумай. Згадай. І, якщо ще не пізно, повернися на початок. Туди, де все починалося. Наново. З нуля.

За їх спиною відкрилися ще раз вхідні двері, з гуркотом вдарившись об укоси. Ввійшов сер Альприм і повторив останню почуту фразу Царя:

– Де все починалося. Нуль. – І ще раз прокричав він. – Нуль!

– Ласкаво просимо. – Привітав його Лангре і тут же замовк.

Альприм дістав пістолет і направив на них:

– Я б з радістю, але я зі злістю!

Лангре здивувався. Він бачив багато що в своєму житті і вже думав, що ніщо його не здивує, але такого повороту, явно не чекав.

– Озираючись на всі боки, не забувай подивитися собі за спину.

Стажер теж був у шоці:

– Двадцять перше століття – це не привід бути ублюдком.

– Хлопець, ти бачив тільки те, що я хотів показати. – Відповів йому Альприм, гидливо подивився на нього, і потім знову звернувся до Лангре.

– Ти завжди знаєш, хто зрадник, але не хочеш вірити в це.

– Я напишу книгу, про тебе, де ти помреш на самому початку. – Продовжував говорити Стажер. – По – справжньому помреш.

– Я завжди вчиняю так, як вважаю потрібним.

Казбек перестав плакати і засміявся, дивлячись на те, що витворяє Альприм. Той роздратовано подивився на нього і майже заволав:

– Чому ти посміхаєшся?

– З посмішкою і помирати легше. – Відповів Казбек, продовжуючи посміхатися.

– Де книги? – Кричав Альприм так, що луна двічі відбилася від стін і повторила його питання.

– Мені книги більше не потрібні. Я на тебе більше не працюю. Відпусти їх.

– Я ж домовився з тобою.

– Я всього доб'юся сам. Ти мені більше не потрібний. Все, що мені було необхідно, це віра моїх батьків і тепер вона в мене є. Завтра розпочну все з чистого аркуша.

– Але хто тобі обіцяв завтра? – Альприм вистрілив йому прямо в живіт, і Казбек впав, схопившись за рану.

Ганна спробувала кинутися до нього, але Альприм відразу направив на неї пістолет.

– Я думав, буде нове життя, а це мій останній день. – З цими словами Казбек помер, зберігши на своєму обличчі посмішку.

Альприм продовжував кричати до мертвого Казбека:

– Ти будеш забутий, ніби тебе ніколи і не було.

Ганна від жаху, прикрила рот руками. Цар дивився на тіло людини, яка ще кілька хвилин тому набула по – справжньому світу і спокою в серці, але доля не дозволила йому довго прожити з цим.

– Мрійник був вбитий своїми ж мріями. – Тихо вимовив Цар і схилив голову.

Альприм під дулом пістолета, повів всіх до таємного ходу. Всі члени Братства, Стефан і Лангре йшли один за одним.

– Людство продовжує шукати країну, яка кудись зникла.

– Ми цілком можемо припустити, що древні ченці ховали в печерах щось пов'язане не з твердю земною, а з височінню небесною. – Припустив Стажер.

– Все може бути! – Сказав Лангре.

Головною несподіванкою для "заручників" стали таємні двері підземного ходу, про які не знав ніхто. Ввійшовши, вони виявили кімнату, зовсім невелику. Тут не було меблів і навіть стільців, тільки кам'яна підлога, віддавала свій холод, тим хто ввійшов. Від стін віяло вологою і вогкістю. В далекому кутку стояла величезна статуя ящероподібної людини з відкритою пащею. Там же було розміщено кілька картин, досить великих розмірів. Альприм повів всіх далі до сходів, що вели вгору. Йдучи повз, всі намагалися розгледіти, намальоване на полотнах.

На першому було зображено величне місто з його мешканцями, ім'я якому було – ДаАрія. На наступному було зображено інше місто. Це був Асгард, або як його сьогодні називають – Петербург. Остання картина була самою захоплюючою. На ній, зображався величезний ящер, такий само, як статуя, якого пронизував списом великий воїн.

Ганна йшла поряд із Царем не в змозі відірвати очей від величезної статуї ящера. Вона була охоплена жахом. Вбивство Казбека в неї на очах, дуже сильно змусило її замислитися про істинний страх смерті. Зараз вона боялася, боялася за нього. Адже він, здатний ризикувати собою і йти туди, куди не пішов би ніхто. Всі ці сумніви розвіялися, як тільки він обійняв її за плече. Навіть у тьмяному світлі вона могла бачити його спокійний погляд.

– Він поруч! – Прозвучало у неї в голові і тепло пробіглося по тілу.

– Все скоро закінчиться. – Шепнув їй Ніколас так, щоб інші не почули. – Я впевнений, наближається фінал.

– Ти так кажеш, неначе ми з тобою персонажі якоїсь книги або фільму.

– Думаю, життя кожної людини це окрема історія, яка заслуговує того, щоб про неї написали книгу.

– Наша з тобою, більше схожа на переказ про лицарські ордени середньовіччя, що володіли істиною і проводили свої збори і обряди присвячення в таємних підземних храмах, як ось цей. Дивно, що про Братство немає книги!

– Історії про це Братство немає в підручниках або інтернеті. – Відповідав їй Цар. – Але вона зв'язує окремі історичні події в єдиний послідовний процес. Вона заповнює білі плями на загальній карті, в літописах розквіту і руйнування цивілізацій. Але я впевнений, що наша з тобою книга не про Братство, а про любов. Про ту любов, яка готова пройти крізь віки і не втратити своєї сили. – Ніколас притиснув її до себе ще сильніше.

– Вона вміла кохати, а цей дар дається не кожному. – Говорив собі Цар. – Вона вміє соромитися і часто поправляти волосся, червоніти від своїх думок. Вона вміє сумувати, але при цьому випромінювати радість. Вона вміє сміятися від душі, осяюючи все навколо своєю посмішкою. Вона вміє любити, як ніхто в цьому світі,