Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

які зривають її і відлітають, щоб десь виплюнути або випорожнити насіння.

Суниця, певна річ, не мала свідомого наміру привабити птахів тоді (і тільки тоді), коли її зернята готові до проростання. Так само і дрозди не мали свідомої мети одомашнити суницю. Суниця просто-на-просто еволюціонувала шляхом природного добору. Що зеленішою і кислішою була молода суниця, то менше птахів спокушалися знищити її насінину, з’ївши ягоду ще до досягнення насіниною зрілості; що солодша і червоніша зріла суниця, то більше птахів поширювали її зріле насіння.

У безлічі інших рослин плоди також пристосувалися до поїдання і поширення конкретними видами тварин. Так само, як суниці пристосувалися до птахів, жолуді пристосувалися до білок, манго — до кажанів, а деякі види осоки — до мурах. Увесь цей процес частково відповідає нашому означенню одомашнення рослин як такої генетичної модифікації предкових рослин, щоб вони приносили більше користі її споживачам. Але ніхто, звісно, всерйоз не називатиме цей еволюційний процес одомашненням, позаякані птахи, ані кажани, ані інші тварини-споживачі не задовольняють іншої частини означення: вони не вирощують відповідні рослини свідомо. Так само ранні несвідомі стадії еволюції культурних рослин полягали в тому, що рослини розвивалися так, аби привабити людей, щоб ті з’їли і рознесли їхні плоди, ще не вирощуючи їх цілеспрямовано. Тож людські відхожі місця, мабуть, як і відхожі місця трубкозубів, були лабораторіями перших несвідомих селекціонерів.

Відхоже місце — лише одне з багатьох місць, де може випадково осісти насіння диких рослин, які ми їмо. Коли ми збираємо їстівні дикі рослини і несемо їх додому, частина з них губиться дорогою або в наших оселях. Деякі плоди гниють і потрапляють відразу на смітник, хоч їхнє насіння і далі бездоганне. Дрібне насіння суниці невіддільне від плоду, який ми їмо, тож ми його неминуче ковтаємо і випорожняємо; насіння деяких інших рослин занадто велике, і ми його випльовуємо. Таким чином, наші плювальниці та смітники приєднуються до відхожих місць як перших аграрних лабораторій.

Незалежно від того, в якій із цих «лабораторій» кінець кінцем осідало насіння, воно здебільшого походило лише від певних особин їстівних видів — зокрема тих, яким ми віддавали перевагу з тієї чи тієї причини. Із походів у ліс за ягодами ви знаєте, що люди рвуть не все поспіль, а добирають ягоди або ягідні кущі. Тож після того, як перші рільники почали умисно садити насіння, вони неминуче брали його з тих рослин, які раніше вибрали для збирання, навіть не розуміючи генетичного принципу, згідно з яким великі ягоди містять кісточки, із котрих найімовірніше виростуть кущі, що плодоноситимуть великими ягодами.

Отже, ви прокладаєте шлях в оточенні комарів через колючу хащу спе- котного і паркого дня не заради якого-небудь кущика суниць. Хай навіть несвідомо, але ви вирішуєте, які кущики виглядають найобнадійливіше і чи варті вони зусиль. Якими несвідомими критеріями ви керуєтеся?

Один із критеріїв — ясна річ, розмір. Вам більше до вподоби великі ягоди, позаяк паршиві дрібні ягідки не варті ризику спектися на сонці чи постраждати від москітів. Цим почасти пояснюється те, чому багато культурних рослин мають значно більший плід, ніж їхній дикорослий предок. Ми добре знаємо, що полуниці та чорниці в супермаркетах просто велетні порівняно зі своїми дикими предками; ці відмінності виникли всього-на-всього за кілька останніх сторіч.

Аналогічні відмінності в розмірі інших рослин з’явилися вже на самісінькому світанку рільництва, коли культивований горох завдяки людському добору вдесятеро перевищив масу дикорослого гороху. До того, як вибіркове збирання і вирощування найпривабливіших і найбільших диких горошин, тобто рільництво, почало автоматично робити свій внесок у зростання середнього розміру горошин від покоління до покоління, мисливці-збирачі протягом тисяч років збирали дрібний дикорослий горох — так само, як ми сьогодні збираємо маленькі дикорослі чорниці. Аналогічно яблука із супермаркету зазвичай мають близько семи сантиметрів у діаметрі, а дикорослі яблука — тільки два-три. Найдавніші качани кукурудзи були не більше півтора сантиметра завдовжки, але мексиканські індіанці 1500 р. н. е. вже вирощували п’ятнадцятисантиметро- ві качани, а деякі сучасні качани досягають сорока п’яти сантиметрів.

Інша очевидна відмінність між рослинами, які вирощуємо ми, і багатьма їхніми дикорослими предками — гіркота. Чимало диких насінин у ході еволюції стали гіркими, гидкими на смак або навіть отруйними, щоб відлякувати тварин від поїдання. Отже, природний добір діяв кардинально по-різному на насінину і на плід. Тварини поширюють рослини зі смачними плодами, але сама насінина, що міститься в плоді, мала бути гидкою. Інакше тварина розжує її, і та не зможе прорости.

Мигдаль править за дивовижний приклад гіркої насінини та її подальшої зміни в ході одомашнення. Більшість насінин дикорослого мигдалю містять надзвичайно гірку хімічну речовину амигдалін, в складі якої (як зазначалося вище) є отруйний складник ціанід. Якщо людині не вистачить клепки спинитися, відчувши гіркий смак, то вона, перекусивши диким мигдалем, може врізати дуба. А оскільки перша стадія несвідомого одомашнення передбачає збирання насіння для поїдання, як узагалі одомашнення дикого мигдалю могло досягти першої стадії на цьому світі?

Пояснення полягає в тому, що окремі мигдальні дерева мають випадкову мутацію в одному-єдиному гені, яка не дає їм змоги синтезувати гіркий на смак амигдалін. Такі дерева в дикій природі відмирають, не залишаючи по- томства, позаяк птахи їх знаходять і з’їдають усе насіння. Однак допитлива або голодна дітвора перших рільників, об’їдаючи дикі рослини навколо себе, кінець кінцем спробувала і помітила ці негіркі мигдальні дерева. (Аналогічно європейські селяни досі впізнають і користуються плодами випадкових дубів із солодкими, а не гіркими жолудями.) Стародавні рільники могли вирощувати лише ці негіркі мигдальні дерева — спершу ненавмисно на смітниках, а потім і навмисно в своїх садах.

Дикий мигдаль з’являється в розкопаних археологічних стоянках Греції ще до 8000 р. до н. е. До 3000 р. до н. е. його вже було одомашнено на території Східного Середземномор’я. Коли близько 1325 р. до н. е. помер старо- єгипетський фараон Тутанхамон, до його знаменитої усипальниці поклали і мигдалю, щоб він ласував ним у потойбічному світі. Лімська квасоля, кавун, картопля, баклажан і капуста — ось далеко не повний перелік інших знайомих нам культур, чиї дикорослі предки були гіркими або отруйними і чиї випадкові солодкі особини, мабуть, проростали навколо відхожих місць стародавніх збирачів.

Розмір і смак — лише два найочевидніших критерії, за якими мислив- ці-збирачі добирали дикі рослини. До інших критеріїв належать соковитість плоду і відсутність у ньому насіння, оліїстість насіння та довгі волокна. В диких кабачків і гарбузів майже немає плоду навколо насіння, але вподобання ранніх рільників