Читати книгу - "Шлях митця. Духовна дорога до примноження творчості"

class="p"> Рішення, яке ми прийняли, породжує цілий потік подій: різноманітних випадковостей, зустрічей і пропозицій про матеріальну підтримку, у які раніше ніхто і ніколи не повірив би».

Якщо ви не довіряєте Мюррею чи мені, то, можливо, повірите Ґете? Мислитель, науковець, письменник, мудра людина. Ось що сказав Ґете про готовність Провидіння сприяти нашим намаганням:

«Якщо ви думаєте або вірите, що на щось здатні, почніть це робити. У дії ховається магія, благодать і сила».

Сором

Справжня вартість чогось — це частина життя, яку потрібно витратити на це або відразу, або згодом.

Генрі Девід Торо

Дехто з вас думає: «Якби взятися до справи було так легко, я б зараз не читав (читала) цієї книжки». Зусиллям тих, кого скував страх ще до того, як ми почали щось робити, насправді противиться наш давній ворог — сором. Сором — це інструмент контролю. Осоромивши когось, ми намагаємося не дати цій людині можливості зробите щось таке, від чого ніяковітимемо ми.

Створювання витвору мистецтва може викликати такі ж почуття, які ми переживаємо, коли розповідаємо сімейну таємницю. Будь-що таємне за своєю природою співіснує із соромом і страхом. Завжди виникає питання: «Що вони про мене подумають, коли дізнаються?». Це нас дуже лякає, особливо якщо колись раніше нас ганьбили через вияв цікавості до найрізноманітніших сфер — соціальної, сексуальної, духовної.

«Як ти посмів?» — часто у гніві запитують дорослі невинну дитину, яка наштовхнулася на сімейну таємницю. (Як ти посмів відкривати мамину скриньку з прикрасами? Як ти посмів залазити в шухляду в татовому столі? Як ти насмілився відчинити двері в спальню? Як ти посмів заглядати в підвал, на горище, у всі ті темні місця, де ми ховаємо все те, що хотіли б тримати подалі від твоїх очей?)

Процес творення мистецтва викриває суспільству його сутність. Мистецтво проливає світло на все довкола. Завдяки йому ми опиняємося немов під прожектором. Воно освітлює нашу невідступну темряву. Мистецтво посилає промінь світла у саме серце цієї темряви і каже: «Бачиш?».

Коли люди не хочуть щось бачити, вони сердяться на того, хто на це вказує. Вони вбивають посланця.

Якщо дитина батьків-алкоголіків втрапила у халепу через навчання чи сексуальні зв’язки, сім’ю одразу характеризують як неблагополучну. Дитину змушують відчувати сором через те, що вона зганьбила сім’ю. Але чи це дитина її зганьбила? Ні. Дитина лише пролила світло на те, чого соромляться її батьки. Сором у сім’ї існував і раніше, саме він спричинив неприємності для дитини. «Що сусіди подумають?» — аргумент, який використовують, щоб уникати сорому і надалі продовжувати приховувати хворобу.

Мистецтво відчиняє навстіж дверцята шафи, провітрює підвали і горища. Воно зцілює. Проте, перш ніж зцілити рану, її потрібно помітити, а саме виявлення ран, акту творчості, ми і соромимося. Негативні відгуки — головне джерело сорому для більшості митців. Правда в тому, що більшість відгуків скеровані саме на те, щоб осоромити митця. «Як тобі не соромно? Як це ти примудрився витворити таке посміховисько?»

А митець, якого часто ганьбили в дитинстві — бо він чогось потребував, бо любив пізнавати нове, бо не завжди справджував надії, — може знову відчувати сором навіть без принизливих відгуків про його працю. Якщо дитину змушували почуватися, наче вона не при здоровому глузді лише через те, що вона вважала себе талановитою, то ця дитина вже не зможе закінчити витвір мистецтва, не відчуваючи тягаря внутрішнього сорому.

Безліч митців починають працювати над своїм витвором, роблять велику частину роботи, а перед самим закінченням раптом усвідомлюють, що цей твір чомусь почав їм видаватися просто бездарним. Настільки недоладним, що вже навіть нема сенсу його закінчувати. Психотерапевти у такій несподіваній втраті інтересу («Нічого страшного») впізнають поширений прийом, до якого люди вдаються, щоб впоратися з болем і не допустити власної вразливості.

Ми виявляємо природу власної індивідуальної геніальності, коли припиняємо намагання відтворювати свої чи чужі моделі, вчимося бути собою і дозволяємо нашому внутрішньому каналу відкритися.

Шакті Ґавейн

Ті, хто виросли в неблагополучних сім’ях, відшліфували своє вміння користуватися цим прийомом до досконалості. Вони називають його відмежуванням, хоча насправді це заціпеніння.

«Він забув привітати мене з днем народження. Ну й нехай, нічого страшного».

Життя у постійній атмосфері нехтування обов’язку похвалити дитину вчить її, що привертати до себе увагу — небезпечно.

«Я, наче собака, тягнула додому кістку, яку ніхто не помічав», — так одна творча особистість, яка саме перебувала у процесі мистецького відновлення, описувала свої даремні намагання досягнути такого успіху, за який сім’я її нарешті похвалила б. «Якого масштабу не були б мої досягнення, на них ніколи ніхто не зважав. Проте завжди знаходили щось, що було не так. Коли в атестаті були всі п’ятірки і одна четвірка, то лише четвірка заслуговувала на увагу».

Цілком природно, що юні митці намагаються привернути увагу батьків за допомогою своїх досягнень, чи то негативних, чи позитивних. Проте коли вони щоразу стикаються з байдужістю чи гнівом, то з часом усвідомлюють, що не існує такої кістки, яка б викликала батьківське схвалення.

Часто творчих людей також намагаються зганьбити. Завдяки цьому ми починаємо вірити, що творити — це ненормально. Проте ми дуже швидко забуваємо, як дійшли до такого висновку. Ховаючись під нашим «нічого страшного», сором продовжує жити і вичікує, щоб