Читати книгу - "Ворог, або Гнів Божий"

– Ваш колега, – посміхнувся я йому. Чого було приховувати правду?

– Зрозуміло, – сказав він. – Це вже цікаво. Я слухаю далі.

– Що саме?

– Все.

Я задумався. Він був розумним супротивником, тому жарти з ним нічого б мені не принесли. І я вирішив розповісти йому про нього самого, про нашу спецоперацію, яка так і не розпочалася, бо один придурок із добровольців вирізав геть увесь блокпост терористів. Я йшов ва-банк, відтягував час, аби зрозуміти, чи маю хоча б жалюгідний шанс на життя.

Коли я закінчив свою розповідь, Кренін підвівся зі стільця, підійшов до мене, нахилився над моїм вухом і прошепотів:

– Я виведу тебе звідси. А ти приведеш мене до свого генерала.

Почувши це, я онімів. Ефект двох фраз був приголомшливий.

«Що це означає? Він хоче стати перебіжчиком? Чи грає свою гру? Яка моя роль в усьому цьому? Навіщо йому генерал?» – питання літали в моїй голові шаленими кулями, збиваючи мене з пантелику. Я не міг знайти відповіді на них, бо не мав доступу до інформації. Чи, може…

«Чи не для того нас послали, аби вивести Креніна з гри? Чому ж тоді Микита так наполягав на його ліквідації, якщо він грає на нашій стороні? Мабуть, Нечипайло нічого про це не знав, як і я. Чи…».

Думки, гіпотези, міркування і жодної конкретики.

Тим часом Кренін викликав свого помічника, який так вправно пройшовся своїм кулаком по моєму обличчю, і велів зняти з мене кайданки. Той не ставив зайвих питань, а робив те, що йому кажуть.

Ми вийшли з кімнати і опинилися у довгому коридорі.

– Де ми? – запитав я Креніна, але він проігнорував питання.

– Стояти. Обличчям до стіни, – натомість сказав він, і я притулився своєю давно не митою мордою до холодної стінки.

Я чув, як відчиняються двері й за ними зникає Кренін, а я залишаюся під наглядом двох бойовиків. Так ми і стояли, коли двері знову відчинилися і Кренін вийшов до коридору.

– Можеш повернутися, – сказав він мені, і коли я розвернувся, одразу зустрівся поглядом із Забіякою – тим самим, який був інвестором № 1 операції «Ворог». І тут я зрозумів, що наша гра – лишень маленький епізод чогось більшого й значно страшнішого, ніж може собі уявити проста людина.

Мене запхнули на заднє сидіння джипа поміж двох бойовиків. Кренін сидів поруч з водієм. Забіяка їхав іншою машиною. В кортежі було чотири авта. На голову мені одягли мішок, тільки-но ми рушили з місця.

Я намагався вирахувати час, який займала наша дорога. Мені не було відомо, куди ми їдемо й навіщо. Все це не подобалося мені, бентежило мою тонку душу розвідника й диверсанта, але я не мав права вибору. Поки що не мав.

Єдине, що не могли мені заборонити сепаратисти, були мої думки. В скрутні хвилини, в години відчаю вони завжди приходили мені на допомогу. Тільки-но виїхали, я вперто рахував про себе секунди подорожі, проте десь на двадцятій хвилині закинув це заняття, поринаючи у світ гіпотез подальшого розвитку подій.

«Що відбувається? Так, спокійно. Не нервуй, Принципе! Зберися і думай. Працюй, клята голово! Працюй, кажу тобі», – думки кричали мені, але я не міг повністю сконцентруватися, сидячи на задньому сидінні в компанії проросійських бойовиків.

Тоді я вирішив вдатися до свого улюбленого способу концентрації на суттєвому, абстрагуючись від дійсності й повертаючись у щасливе дитинство. Кожного разу пам’ять малювала мені одну-однісіньку картину. Мені десять років. Ми живемо на Великій Житомирській, у новій квартирі. Батько почав займатися бізнесом, виграв вибори до Київради, пішли гроші, машини, іноземний одяг, подорожі за кордон. Ми на морі. Мама читає книжку. Батько розмовляє зі знайомим. А я біжу галькою пляжу, хвилі торкаються моїх ніг, вітер грає з моїм непокірним волоссям. В руках у мене батьків дарунок – іграшка-трансформер, з тієї категорії, про яку мріяли усі хлопчаки мого віку. І все. Оце і було моє щастя, можливо, дещо наївне, не зрозуміле іншим, далеке від щастя тих самих інших, але воно було лишень моє. І більш нікого!

За картиною мого особистого щастя почали з’являтися думки сьогодення. І що далі йшла моя гіпотеза, то менше шансів залишалося на виконання запланованого.

«Або нас вже здали і ФСБ знає про операцію „Ворог“, або смерть Андрія – лишень крок, поштовх, аби ми почали діяти. Хтось дуже хоче зачистки. Питання залишається тільки в тому, хто цей хтось».

Коли авто зупинилося, я дрімав. Мене штовхнули в плече, я розплющив очі і угледів саму лишень темряву. Ми вийшли з авта і йшли кудись, аж поки не клацнули двері, не пролунали невідомі мені голоси і з моєї голови не зняли мішка. Я заблимав очима від яскравого світла ламп і озирнувся.

– Дивитись перед собою! – гримнув на мене Кренін, і я дістав удар у печінку.

Стиснувши зуби, я виконав його наказ і стерпів біль.

Переді мною було вікно. Звичайний пластиковий склопакет, за яким виднілася воля.

– Сідай, – скомандував Кренін, показуючи на один із трьох стільців, які стояли вздовж стіни.

Я сів.

– Залиште нас! – сказав він бойовикам, і ті вийшли, залишаючи у кімнаті мене, Креніна, Забіяку і ще одного чоловіка, в якому я впізнав ватажка банди сепаратистів, яка брала участь в атаках на Донецький аеропорт і у підступних нападах на наші блокпости.

– Знаєш мене? – він схопив мене за підборіддя і стис його. – Знаєш?

На його руках були чорні перчатки, а в очах дикість і жорстокість підлабузника московських окупантів, хоча й сина кавказьких гір.

– Зараз познайомимся, – сказав я і плюнув йому в обличчя.

Він бив мене хвилин із п’ять, аж поки я не впав на підлогу.

– Ми будемо вас різати, хохли! – кричав він. – Наче ковбасу. На маленькі шматки. Ґвалтувати ваших жінок і дочок, стріляти вам у спину, бомбити ваші міста…

– Цить! – сказав йому Кренін, і той одразу заспокоївся.

– Віддайте його мені. Він усе скаже. У нас є свої методи…

– Про твої методи краще б мовчав, – подав голос Забіяка, і я побачив, як цей ватажок сепаратистів, грізний терорист в одну мить став жалюгідним прислужником величного торговця смертю. – Цей чоловік – справа моя і пана Креніна. Їдь до штабу. Там тобі усе розкажуть.

Коли він вийшов, а ми залишилися у трьох, я харкнув кров’ю і запитав:

– Де ми перебуваємо?

– Вас вітає славне місто Донецьк, столиця