Читати книгу - "Таємничий острів"

цих скойок траплялися фазіанели, свердлильники, тригонії та багато інших. Але значно кориснішим відкриттям була устрична обмілина, що оголилася при відливі; Наб знайшов її між рифами, милі за чотири від Нетрів.

— Наб — молодець, марно часу не втрачає! — вигукнув Пенкроф, оглядаючи обмілину, що тяглася у відкрите море.

— Справді, дуже важлива знахідка, — погодився журналіст. — Кажуть, кожна устриця дає за рік п’ятдесят — шістдесят тисяч яєць, і, виходить, у нас з’явився невичерпний запас устриць.

— Але, думаю, устриці не дуже поживні, — сказав Герберт.

— Не дуже, — підтвердив Сайрес Сміт. — В них мало білкових речовин, і, якщо харчуватися тільки ними, треба з’їдати дюжин по п’ятнадцять — шістнадцять на день.

— Ну й що ж, — втрутився Пенкроф, — ми можемо ковтати їх сотнями, поки не знищимо все це устричне поселення. Чи не прихопити зараз кілька дюжин на обід?

І, не чекаючи відповіді, Пенкроф і Наб узялися відривати мушлі від каміння. Зібраних устриць поклали до кошика, сплетеного Набом з волокон гібіска; у ньому вже лежала їжа, припасена для обіду. Потім мандрівники рушили далі берегом, що тягся повз дюни.

Сайрес Сміт раз у раз поглядав на годинник, щоб встигнути підготуватися до спостереження, яке мав зробити рівно опівдні.

Уся ця смуга берега була дикою, голою, порожньою аж до того скелястого мису, що замикав бухту З’єднання і дістав назву Південної щелепи. Навкруги виднілися тільки піски, мушлі та кам’яні брили. На цей сумовитий берег прилітали морські птахи — баклани, ширококрилі альбатроси і дикі качки, що цілком заслужено викликали в Пенкрофа мисливське хвилювання. Він пустив у них стрілу, але безрезультатно — качки не сідали на землю, їх можна було підстрелити лише на льоту. І тоді моряк ще раз сказав Сайресу Сміту:,

— Самі бачите, містере Сайрес, як нам потрібні рушниці. Хоч би парочку, хоч одну рушницю! А то що в нас за спорядження…

— Звичайно, добре б мати рушниці, Пенкрофе, — відповів йому журналіст, — але це вже від вас залежить! Дістаньте сталь для ствола і казенної частини, селітри, деревного вугілля і сірки — для пороху, ртуті й азотної кислоти — для запалу і, нарешті свинцю для куль і дробу, — і Сайрес зробить вам першокласну рушницю.

— так, так, — підтвердив інженер. — І всі ці матеріали, безумовно, найдуться на острові, але виготовити вогнепальну зброю — справа складна, тут потрібні хороші інструменти і прилади високої точності. Але нічого, побачимо…

— Ех, навіщо ми викинули за борт зброю, що лежала в гондолі, і всі наші інструменти, і навіть складані ножі! — вигукнув Пенкроф.

— Та коли б їх не втопили, куля нас самих потопила б в океані, — заперечив Герберт.

— Мабуть, правильно ти говориш, голубчику, — погодився моряк і відразу додав: — Хотів би я бачити фізіономію Джонатана Форстера і його приятелів! Прийшли раненько на майдан, а там порожньо — полетіла куля!

— Мене анітрохи не турбують переживання цих панів! — сказав журналіст.

— А кому спала на думку ідея скористатися для втечі їхньою кулею? Мені! — з гордим виглядом заявив моряк.

— так, прекрасна думка вас осінила, Пенкрофе, — засміявся Гедеон Спілет, — завдяки їй ми й опинилися на незаселеному острові!

— По-моєму, краще жити на безлюдному острові, ніж під вартою заколотників! — заявив Пенкроф. — А відтоді як містер Сайрес знову з нами, я зовсім не шкодую, що ми сюди потрапили.

— І я теж, слово честі! — підтримав його журналіст. — Та й чого нам тут не вистачає? Усе є.

— А може, навпаки? Зовсім нічого немає, — проказав Пенкроф, розреготавшись, і знизав широкими плечима. — Ну, не біда, рано чи пізно, а ми придумаємо, як нам звідси вибратися.

. — І, можливо, швидше, ніж вам здається, друзі мої, — сказав інженер, — якщо тільки острів Лінкольна не занадто далеко розташований від якого-небудь населеного архіпелагу або материка. За годину ми будемо це знати. У мене немає карти Тихого океану, але я дуже чітко уявляю собі його південну частину. За широтою, яку ми з вами сьогодні встановили, острів Лінкольна, безумовно, повинний знаходитися на паралелі, що перетинає на заході Нову Зеландію, а на сході — Чилі. Але між двома цими межами не менше шести тисяч миль. Тепер нам треба дізнатися, у якій же точці цієї великої смуги океану стоїть наш острів, і ми це зараз обчислимо, сподіваюся, з достатньою точністю, коли визначимо географічну довготу нашої місцевості.

— Мені здається, на тій же широті найближче до нас лежить архіпелаг Туамоту. Чи не так? — запитав Герберт.

— так, — підтвердив інженер, — але й до нього все-таки тисяча двісті миль.

— А там що? — поцікавився Наб, напружено слухаючи цю розмову, і вказав рукою на південь.

— Там нічого немає, порожньо, — відповів Пенкроф.

— Справді порожньо, — підтвердив інженер.

— так що ж, Сайресе, — запитав журналіст, — як нам бути, якщо виявиться, що від острова Лінкольна до Нової Зеландії або до берегів Чилі всього двісті чи триста миль?

— Тоді нам ні до чого споруджувати будинок. Побудуємо корабель, і капітан Пенкроф поведе наше судно…

— А що ж, містере Сайрес, — вигукнув моряк, — я готовий… Можу й капітаном побути, якщо тільки ви зумієте обладнати таке суденце, щоб воно трималося на хвилях!

— Побудуємо, якщо знадобиться, — сказав Сайрес Сміт.

Поки ці люди, які воістину не знали сумнівів, вели між собою

подібну розмову, наближалася година, коли випадало зробити задумане спостереження. Але як же Сайрес Сміт здійснить його? Як він, не маючи жодного приладу, вловить момент проходження сонця через меридіан острова? Герберт не міг цього зрозуміти.

Спостерігачі знаходилися вже за шість миль від Нетрів — біля тих дюн, де колись знайшли Сайреса Сміта після його загадкового порятунку. Тут зробили привал і почали готуватися до обіду, тому що було пів на дванадцяту. Захопивши глечик, принесений Набом, Герберт побіг по воду до струмка, який жебонів неподалік.

Тим часом Сайрес Сміт все приготував для своїх астрономічних спостережень. Він вибрав на березі зовсім рівне місце, яке море під час відливу чудово вирівняло і відшліфувало. Дрібний пісок покривав його шаром гладким, як дзеркало. Втім, не мало особливого значення, чи горизонтальна ця поверхня, так само, як не варто було домагатися того, щоб паличка довжиною в шість футів, яку інженер устромив у пісок, перебувала до неї чітко перпендикулярно. Навпаки, він нахилив її до півдня, тобто в бік, протилежний сонцю, тому що не треба забувати, що для колоністів острова Лінкольна, який знаходився в Південній півкулі, видимий свій полуденний рух сяюче світило здійснювало, піднімаючись над північним, а не над південним краєм обрію.

І тоді Герберт зрозумів, яким чином інженер