Читати книгу - "Гра престолів"

Король незатишно посовався в сідлі.

— Можливо. Але кораблі можна придбати у вільних містах. Кажу тобі, Неде, не подобається мені цей шлюб. У Сімох Королівствах і досі є люди, які кличуть мене Узурпатором. Ти хіба забув, скільки домів билося у війні на боці Таргарієнів? Поки що вони вичікують, але дайте їм крихітний шанс — і вони присплять мене в ліжку, а зі мною й моїх синів. Якщо Король-жебрак з табуном дотраків перетне море, зрадники приєднаються до нього.

— Не перетне,— запевнив його Нед.— А навіть якщо якимсь дивом йому це й вдасться, ми вкинемо його назад у море. Щойно ти обереш нового хранителя Сходу...

— Кажу востаннє,— застогнав король,— Аринового хлопця я хранителем не призначу. Знаю, хлопець — твій небіж, але в той час, коли Таргарієни лягають в ліжко з дотраками, з мого боку це було би божевіллям завдати чверть королівства на плечі хворобливого хлопчика.

До цього Нед був готовий.

— Але нам усе одно потрібен хранитель Сходу. Якщо Роберт Арин не пасує, признач когось із твоїх братів. Наприклад, Станіс дуже добре показав себе під час облоги Штормокраю.

Він дав королю мить поміркувати. Той, нахмурившись, не мовив ні слова. Видно було, що йому незатишно.

— Звісно,— нарешті тихо докинув Нед,— якщо ти досі не пообіцяв цю честь комусь іншому.

У Роберта вистало пристойності якусь мить вдавати подив. Але дуже швидко подив перетворився на роздратування.

— А що як і пообіцяв?

— Джеймі Ланістеру, правда ж?

Пришпоривши коня, Роберт спрямував його вниз із пагорба, в напрямку курганів. Нед не відставав. Король їхав уперед, дивлячись просто себе.

— Так,— сказав він нарешті. Одне тверде слово поклало край справі.

— Він царевбивця,— мовив Нед. Виходить, чутки мають ґрунт під собою. Нед знав, що звертає на небезпечну стежку.— Без сумніву, кмітливий і мужній,— провадив він обережно,— але його батько є хранителем Заходу, Роберте. І з часом ця честь перейде до Джеймі. А одна людина не може тримати водночас і Схід, і Захід.

Він не озвучив справжніх своїх побоювань: що в разі призначення Джеймі половина королівського війська опиниться в руках Ланістерів.

— Почнемо битву, коли ворог вийде на поле бою,— уперто мовив король.— Тільки поглянь на лорда Тайвіна: він вічний, як Кичера Кастерлі, тож маю я сумніви, що Джеймі найближчим часом може розраховувати на спадок. Не дратуй мене, Неде, все вже вирішено.

— Ваша світлосте, можна мені говорити відверто?

— Схоже, мені тебе не зупинити,— пробуркотів Роберт. Вони їхали поміж високих пожовклих трав.

— Ви можете довіряти Джеймі Ланістеру?

— Він брат-близнюк моєї дружини і побратим королівської варти, його життя, доля й репутація залежать від мене.

— Так само, як залежали від Ейриса Таргарієна,— зауважив Нед.

— З чого мені йому не довіряти? Він завжди робить усе, про що я його попрошу. Його меч допоміг мені завоювати престол, на якому я сиджу.

«Його меч допоміг заплямувати престол, на якому ти сидиш»,— подумав Нед, але не дозволив цим словам зірватися з язика.

— Він дав присягу життя віддати за короля. А тоді розтяв мечем королеві горло.

— Сьоме пекло, хтось же мав убити Ейриса! — вигукнув Роберт, знагла зупиняючи коня біля древнього кургану.— Якби цього не зробив Джеймі, довелося б робити мені чи тобі.

— Ми не були побратимами королівської варти,— зронив Нед. Прийшов час Робертові почути всю правду, в цю мить вирішив він.— Пам’ятаєте Тризуб, ваша світлосте?

— Там я завоював корону. Як я можу це забути?

— Вас поранив Рейгар,— нагадав йому Нед.— Тож коли вояки Таргарієна прорвалися й почали розбігатися, ви доручили переслідування мені. Залишки Рейгарового війська втекли назад до Королівського Причалу. Ми за ними. Ейрис засів у Червоній фортеці з кількома тисячами вірних вояків. Я очікував, що брама буде зачинена.

Роберт нетерпляче похитав головою:

— А натомість виявив, що наші люди вже взяли місто. І що з того?

— Не наші люди,— терпляче мовив Нед,— а Ланістери. Це лев Ланістерів подолав фортечні мури, а не увінчаний короною олень. А взяли вони місто зрадою.

Війна вирувала вже близько року. Лорди великі й малі зібралися попід Робертовими прапорами, інші лишилися вірними Таргарієну. Могутні Ланістери з Кичери Кастерлі, хранителі Заходу, не втручались у події, ігноруючи заклики до зброї і від заколотників, і від прибічників короля. Коли перед брамою Королівського Причалу з’явився лорд Тайвін Ланістер з дванадцятитисячним військом, заявляючи про вірність королю, мабуть, Ейрис Таргарієн вирішив, що боги почули його молитви. Отож Божевільний Король зробив останній свій божевільний учинок: він відчинив місто левам, які зібралися під брамою.

— Таргарієни звикли, що зрада — це дзвінка монета,— мовив Роберт. Ним знову опановувала лють.— Ланістери відплатили їм тим самим. На це Таргарієни й заслуговували. Тож я через це не мучитимуся безсонням.

— Тебе там не було,— з гіркотою озвався Нед. Він-бо добре знав, що таке безсоння. Вже чотирнадцять років він живе з брехнею, і досі вона ночами не дає йому спокою.— Така перемога не робить честі.

— Чужі б узяли твою честь! — вилаявся Роберт.— Бодай один з Таргарієнів щось знає про честь? Спустися вниз у крипту й запитай Ліанну про честь дракона!

— На Тризубі ти помстився за Ліанну,— мовив Нед, зупиняючись поряд з королем. «Обіцяй мені, Неде»,— шепотіла вона тоді...

— Але її це не повернуло,— відвернувся Роберт і задивився в сіру далечінь.— Прокляття на богів! Облудну перемогу отримав я від них. Корону... а я молив їх про дівчину! Твою сестру... знову в безпеці, знову мою, як їй і судилося бути. Питаю тебе, Неде, що доброго в короні? Боги однаково кплять з молитов і королів, і пастухів.

— За богів я не відповідаю, ваша світлосте... але знаю те, що побачив, коли того дня в’їхав у тронну залу,— сказав Нед.— Мертвий Ейрис у калюжі власної крові лежав на підлозі. На нього зі стін витріщалися драконячі голови. Ланістерові вояки були повсюди. Джеймі поверх золотих обладунків убрався у білий плащ королівської варти. Ніби зараз я бачу його. Навіть меч у нього був позолочений. Джеймі сидів на Залізному троні, вивищуючись над лицарями, а на голові в нього був шолом — лев’яча голова. Як він сяяв!

— Усі це знають,— невдоволено мовив король.

— Я ще не зліз із коня, тож мовчки перетнув залу, проїхавши між довгих