Читати книгу - "Зерно правди"

— те саме. Телевізора не було. Мовчанка затягнулася, і Шацький почувався ніяково. Він був сам у будинку з удвічі важчим за нього чолов’ягою, який може виявитися вбивцею. Зиркнув на Шиллера. Бізнесмен дивився на нього сторожким поглядом. Якби Шацький був параноїком, то міг би подумати, що той стежить за його рухами, готуючись напасти. Господар зауважив погляд прокурора і про всяк випадок прибрав ледь переляканий вираз обличчя.

— Я так здогадуюся, що це виглядає не найкращим чином? — запитав він.

— Коли ви востаннє бачилися з покійною? — відповів запитанням Шацький.

— З Ельжбетою я зустрівся тижнів за два до свят. Розмовляли про канікули, вона хотіла облаштувати літній кінотеатр на Малому ринку, ми обговорювали, як переконати мешканців у потрібності цього. Ви ж знаєте, як воно, люди завжди противляться. Їм би хотілося, аби щось відбувалося, але не під їхніми вікнами.

Шацький прийняв рішення. Раз козі смерть, щонайбільше перегне, і Шиллер напише на нього скаргу. Не першу й вочевидь не останню в кар’єрі сивочолого прокурора.

— Можна побачити фотографію, яка стояла на камінній поличці?

— Що?

— Я хочу побачити фото, яке стояло на каміні.

— Там не було...

— Ви мені його покажете чи ні?

Шиллер не відповідав. Але його обличчя споважніло. «Що ж, досить розповідати анекдоти панові прокурору, здається, ми більше не друзі», — подумав Шацький.

— Я говорив про вас із людьми. Суцільні захоплені відгуки. Зразковий громадянин. Філантроп. Бізнесмен із людським обличчям.

Шиллер стенув плечима. Якщо він і хотів удати із себе заклопотаного, трохи переляканого громадянина, то тепер саме позбувся цієї маски. Засукав нарешті рукави сорочки, на засмаглих передпліччях заграли м’язи. Сандомирський патріот дбав про своє тіло, нічого не скажеш.

— Надзвичайно культурний. Надзвичайно розумний. Здається, ви повинні усвідомлювати своє становище. Брутально замордована жінка тримала в судомно затисненій руці рідкісний значок, якого ви не можете знайти. І не здатні пояснити, що з ним сталося. Не можете ніяк довести, де він був, коли відбувся злочин. І ще й при цьому брешете. Дуже дивно.

— А вас легко здивувати, пане прокуроре. Така дитяча риса буває корисною у вашій професії?

Шацький недовірливо похитав головою. Аж ніяк не сподівався такої реакції, здається, він переоцінив Шиллера.

— Я мав би вас заарештувати, пред’явити звинувачення, а тоді подумати, що робити далі, — він мало не засміявся, говорив це вже вдруге протягом кількох днів. Що за крутії в цьому місті, цікаво, чи хтось тут узагалі говорить правду?

— Тоді що вас зупиняє?

— Не бачу причин, навіщо вам було вбивати свою коханку. Особливо таким чином.

— Не верзіть дурниць.

— По черзі. Я хочу почути все по черзі. Можете почати від фотографії.

Єжи Шиллер сидів непорушно, повітря аж дрижало від його емоцій, вагання, панічних роздумів, що робити.

— Ви нічого не розумієте. Це маленьке місто. Завжди говоритимуть, що шльондра, гуляща.

— Фотографію. Негайно.

Єжи Шиллер швидко збагнув, що коли кохання твого життя називають шльондрою, це прикро, але не так прикро, як сидіти в слідчому ізоляторі в Тарнобжегу. Приніс усі речі, які раніше старанно приховав. Її коц, яким вона вкривалася на дивані, її халат кумедного блакитного кольору, альбом зі спільними знімками і нарешті фотографію з каміна у вишуканій дерев’яній (аякже!) рамці. Шацький його розумів, якби в нього було таке фото з кимсь, то він теж ставився б до нього, як до реліквії. Зроблене на оболоні в Кракові, обоє сиділи на лавці, за ними виднів Вавель. Шиллер скидався на Пірса Броснана у відпустці, Еля Будник повисла в нього на шиї. Її поза була сповнена грайливості, жінка театрально зігнула одну ногу а ля Одрі Хепберн, вуста склала для поцілунку. Йому було за п’ятдесят, їй — за сорок, проте обоє виглядали, як пара підлітків, вони аж променіли щастям, це було видно навіть на знімку. У цьому фото було стільки любові, що Шацькому стало шкода Шиллера. Може, він убив її, може, ні, але його втрату годі було уявити.

Прокурор довідався про подробиці розвитку роману, і хоча було зрозуміло, наскільки важливим, глибоким і доленосним це здавалося Шиллерові, все-таки це була банальна історія. Жінка, якій здається, ніби вона щось більше, ніж є насправді, і яка кризу середнього віку сприймає як ув’язнення в клітці, де не можна розпростерти крила. Довголітній шлюб, спокійна стабільність, містечкова нудьга. І цей дрібний бізнесмен і дрібний антисеміт, настільки впевнений у власній вищості й ерудиції, що йому вдається переконати в цьому і її, а тоді вже обоє щиро вважають, що вони і їхній графоманський роман — це насправді висока література. Норма, стандарт, суцільна нудьга. Із цинізмом, який здивував навіть його самого, Шацький подумав, що насправді величі цій історії додав лише алебастрово-білий труп.

— Протягом цих півтора року чоловік потерпілої щось запідозрив, вона вам нічого не говорила?

— Ні, нічого не говорила. Але нам було досить легко щось приховати. Він постійно просиджував у міськраді, багато їздив. У неї також були зустрічі з акторами в найрізноманітніших місцях і найрізноманітніший час. Завдяки цьому ми не раз проводили по декілька прекрасних днів у Бохумі.

— Вона збиралася піти від чоловіка?

Мовчання.

— Ви обговорювали це? Адже таке становище не могло вас влаштовувати. Усвідомлювати, що вона щодня лягає біля нього, цілує на добраніч, робить те, що зазвичай роблять дружини.

Мовчання.

— Пане Шиллере, я розумію, що Сандомир — невелике місто, але не таке вже й мале. Мабуть, тут трапляються розлучення, люди сходяться, починають нове життя. Я так розумію, що у вашій ситуації це не було б складно. Бездітні люди вільних професій. Вона взагалі могла надіслати йому документи поштою.

Шиллер зробив рукою невизначений жест, наче пояснюючи, що в цій ситуації стільки складних нюансів і словами цього не розтлумачиш. Шацький пригадав Будника, який нагадав йому Горлума. Для героя «Володаря перснів» ніщо не мало значення, лише його скарб. Що б він зробив, якби довідався, що цей скарб хтось забирає? Та ще й людина, чиї погляди вони, можливо, не раз висміювали разом з Елею в ліжку, чий пафос передражнювали. Може, вона для годиться скаржилася, що мусить до нього ходити, мовляв, він такий дивний тип, розумієш, такий собі мачо, і до того ж невіглас, але що зробиш, завдяки ньому можемо щось зробити для дітей. І раптом дізнається, що дружина не просиджувала в нього зі стражденним обличчям, розповідаючи про бідолашних діток, а