Читати книгу - "Діалоги"

засадами поведінки, чия хвороба пишно титулована, хто не так хоче ховатися під облудною личиною, як соромиться її зняти. Всі вони в однаковому становищі: і ті, кого мучить непосидющість, кому все набридає, хто, постійно хапаючись за щось інше, шкодує за тим, що полишив, — і ті, хто, зіваючи з нудьги, поступово наче в’яне. Додай ще й тих, хто, подібно до людей, яких вимучують важкі сни, вовтузяться, товчуть собою, аж поки не вспокояться, знесилені; раз по раз змінюючи способи життя, на якомусь із них вони, врешті, зупиняються, та не тому, що їм остогидли ті зміни — стареча неміч уже не годна щось змінювати. А ще ж додай і малорухливих, що є такими не через сталість, а через лінивство: живуть не так, як хочуть, а так, як почали жити. Пороки — найрізноманітніші, а вислід — один: відраза до самого себе. А все це — від душевної непогоди, від якихось наче боязких і не вельми вдалих бажань: або зваги замало, щоб осягнути бажане, або спроможності; тому-то й такі завжди мінливі, такі непевні ті люди, як і надія, на яку вони покладаються.

Ось що неминуче стається з тими, хто узалежнює себе від своїх бажань. Усе їхнє життя в постійній невизначеності, все вони насилують себе, вдосконалюючись у недостойних та ще й нелегких ділах. А коли їхні зусилля залишаються без винагороди, то проклинають те безкорисне й ганебне діло, але боляче їм не від того, що їхнє бажання було поганим, а від того — що марним. Ось тоді вони водночас і шкодують, що взялися за таке, й бояться, що візьмуться знову. Тут і підкрадається душевне хитання й відчуття безвиході, бо ж ані повелівати тим бажанням неспромога, ані коритись їм; наче зависаючи у тих хитаннях, збивається з кроку й життя, а зраджена у своїх сподіваннях душа наче ціпеніє. Усе це обтяжується ще й тим, що, зненавидівши те клопітне своє нещастя, вони шукають сховку у відпочинку, в усамітнених заняттях, але це не для їхньої спраглої діяльного, громадського життя душі: з природи неспокійна, вона, звісно, не може знайти в собі якоїсь розради.

Отож, позбавлена приємностей, що їх у самих заняттях знаходять для себе дійові люди, вона вже не зносить ні дому, ні самоти у чотирьох стінах; залишена сама на себе, вона вже й на себе дивиться з огидою. Звідси — й та нехіть до всього, й відраза до себе, й постійна метушня непосидливої душі, й хворобливе несприйняття свого ж таки дозвілля. Отож, коли приховуємо причини своєї недуги, сором заганяє всередину всі наші муки, а бажання, затиснуті у глухій без виходу вузині, самі ж себе душать. Тоді-то й тягуча туга підступає, і млявість, і нескінченні хитання розгубленої душі: то вона вагається — братись їй до чогось чи ні — то страждає: за що взялася, те пішло шкереберть. Від того й ті настрої, що спонукають хіба що проклинати своє дозвілля й нарікати на те, що немає їм до чого докласти рук, а ще — заздрість, що вкрай ворожа до чиїхось успіхів, адже знудьгована бездіяльність{139} — то її годувальниця. Такі-от люди прагнуть, щоб усе довкола них валилось, оскільки самі не можуть звестись на ноги. Роздратована чужими успіхами, зневірена у своїх, душа, кленучи долю й нарікаючи на часи, замикається глибоко у собі, висиджує там, мов у гнізді, свою гіркоту — повна нудьги й відрази до всього.

Людська душа, за своєю природою, і справді дійова, схильна до руху: мила їй будь-яка нагода розрухатись і розважитись; а стосується це передусім людей не надто шляхетної вдачі, тих, хто залюбки зуживає себе у будь-якому ділі. Як ото деякі гнояки прагнуть, собі ж таки на шкоду, щоб їх раз по раз торкалася рука, а для гидкої корости розкішшю є все те, що її роз’ятрює, так і для тих, чиї душі, наче тими гнояками, прориваються різними пожаданнями, насолодою є труд і тягота.

Є й такі рухи, які, хай і з якимось болем, а все ж наче догоджають тілу. Так, буває, крутимося на ліжку, обертаємось, хоча й не залежались іще, з боку на бік, усіляко змінюючи положення, провітрюємо своє тіло. Як той Гомерів Ахілл{140}: то він лежить на животі, то вже на спині, горілиць, і так, і сяк укладається. Подібно й хворі: до всього у них короткий терпець; будь-яка зміна — то для них ліки. Звідси — ті безкорисні подорожі, ті блукання узбережжями, ота непосидющість, яка, постійно ворогуючи з теперішнім, випробовує себе то на морі, то на суходолі. Гайда в Кампанію! Заледве там — уже набридає тонка мальовничість місцевості. Глянути б на щось суворіше… А майнімо-но в Бруттій, в Луканію! Але й тут, серед того запусту, чогось би такого, на чому спочило б наше вибагливе око, натомлене спогляданням тієї понурої дикості. Мерщій у Тарент, у ту знамениту гавань, під лагідне й узимку небо, до тих осель, що доволі багатими були й для давнього люду! Але пора й до Риму повертатися: надто довго наші вуха відпочивали від ревища й оплесків — пора й людською кров’ю насолодитися!.. Подорож за подорожжю, видовище — за видовищем… Добре мовить Лукрецій: «Кожен, як може, так і тікає постійно від себе{141}». Та що з того: від себе ж не втекти. От він і йде своїм же слідом, невідступний, прикрий супутник самого себе. Тож мусимо знати: гнітить нас не якоїсь місцевості вада, а наша, що у нас самих{142}. Надто слабкі ми, щоб довго терпіти будь-що, хай це труд, хай насолода, хай наше щось, хай чуже. Дехто й до самогубства вдається, бо раз по раз міняючи наміри, повертається до того, з чого почав, — на щось нове й надії не залишається. Немилим стає для нього життя, ба й увесь світ. От і прохоплюється розкошолюб розпачливим: «І доки ж то день-денно — одне й те саме?»

III

Який засіб, запитуєш мене, вважав би я помічним при тій нехоті до життя. «Найкращим було б, як радить Атенодор{143}, зайнятися вирішуванням усіляких справ, зокрема й державних, не полишати й громадські обов’язки. Адже, як ті, хто з дня на день, на сонці, вправляються, зайняті своїм тілом, головне ж бо для атлетів більшість часу присвячувати силі рук і кріпості м’язів, що, власне, і є їхнім ділом, — так і для нас, хто готує