Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

її друзів. Навіть не уявляю, чого очікувати.

Дзвінок видає жахливий звук, затим двері відчиняються.

– Піднімайся нагору! – голосно лунає глибокий чоловічий голос.

Чотири марші сходів далися мені нелегко, та я піднявся ними нагору. Власником голосу виявився високий блондин із бездоганною зачіскою в стилі «помпадур», з цигаркою в зубах та футболкою з написом «Солідарність». Він видається мені знайомим, та ніяк не можу пригадати, звідки можу його знати. Для людини з іменем Гомес він якийсь занадто … поляк. Пізніше я дізнався, що його справжнє ім’я – Ян Ґомолінський.

– Ласкаво просимо, Бібліотекарю! – викрикує Гомес.

– Товаришу! – кидаю у відповідь і передаю йому квіти та вино.

Пильно дивимося один одному у вічі, досягаємо «мирової», й Гомес урочисто супроводжує мене у квартиру.

Це одна з тих чудових безкінечно довжелезних, наче трамвай, квартир двадцятих років – довгий коридор, до якого, складається враження, що пізніше додумалися прилаштувати багато кімнат. У квартирі панує дві естетики – традиційна та вікторіанська. Вони являють хитре сплетіння старовинних вишитих дрібною гладдю крісел з масивними вирізьбленими ніжками, а біля них – картини з «оксамитовим Елвісом». Гомес проводить мене у кінець коридору, де чутно «До мене погано ставляться, і це погано» Дюка Еллінґтона.

Клер із Шаріс на кухні.

– Кицюні, я привів вам нову іграшку, – речитативом наспівує Гомес. – Відгукується на ім’я Генрі, але можете називати його Бібліотекарем.

Піймаю погляд Клер. Вона знизує плечима й наставляє щоку для поцілунку. Цнотливо цілую та відвертаюся, щоб потиснути руку Шаріс – невисокій дівчині з приємними пухкими формами та чорним довгим кучерявим волоссям. У неї такий тип зовнішності, що відразу хочеться їй довіритися, розповісти геть усе. Лише для того, щоб побачити, як вона відреагує. Така собі маленька філіппінська Мадонна.

Милим голоском, у якому відчувається нотка «Не жартуй зі мною!», вона промовляє:

– Гомесе, заткнися. Привіт, Генрі. Я – Шаріс Бонавант. Можеш не зважати на Гомеса. Він мені потрібен лише для того, щоби підносити важкі предмети.

– І для сексу. Не забувай про секс, – нагадує він, затим дивиться на мене. – Пива?

– Звичайно.

Копирсається у холодильнику і протягує мені «Блатц». Відкорковую й відпиваю. Кухня має такий вигляд, наче тут вибухнув Пілзберський млин. Клер стежить за моїм поглядом. Раптом згадую, що вона не вміє куховарити.

– Виробничий процес, – виправдовується.

– Така собі інсталяція, – додає Шаріс.

– І ми це їстимемо? – запитує Гомес.

Проходжу поглядом по кожному з них, відтак усі разом вибухаємо сміхом.

– Хоч хтось із вас уміє готувати?

– Ні.

– Гомес уміє варити рис.

– Лише той, який не потрібно готувати, а просто ошпарити окропом.

– Клер знає, як замовити піцу.

– Можу ще замовити тайську їжу.

– А Шаріс знає, як їсти.

– Заткнися, Гомесе, – в унісон кричать Шаріс та Клер.

– Ну, гм-м… а що то мало бути? – цікавлюся, киваючи на ту катастрофу, що бачу на столі.

Клер протягує мені вирізку з журналу з рецептом курячого різотто з грибами шіїтаке, приправлене гарбузом та кедровими горішками. Рецепт від «Гурмана», в якому близько двадцяти інгредієнтів.

– А у вас є всі ці інгредієнти?

Клер ствердно киває головою.

– Купити я можу. А от поєднати це – непосильна для мене задача.

Більш детально оглядаю увесь цей хаос.

– Думаю, що міг би з цього щось зробити.

– Ти вмієш готувати?

Ствердно киваю.

– А воно навіть готує! Вечеря врятована! Ще пива! – кричить Гомес.

Шаріс полегшено зітхає і тепло до мене всміхається. Клер, яка вже налякано задкувала, підбирається тихенько до мене та шепоче:

– Ти не божевільний?

Цілую її, лишень трішки довше, аніж належить те робити на людях. Виструнчуюсь, скидаю піджак та закочую рукави.

– Дайте фартух, – вимагаю. – А ти, Гомесе, відкоркуй вино. Клер, прибери все, що тут пролилося, воно вже як цемент. Шаріс, накриєш на стіл?

Уже за годину й сорок три хвилини ми сидимо за столом і смакуємо тушкованим курячим різотто та гарбузовим пюре. У всьому дуже багато масла. А ми всі п’яні, мов скунси.

Клер: Поки Генрі готує вечерю, Гомес вештається кухнею, жартує, курить та потягує пиво. Коли ніхто не бачить, корчить мені гримаси, аж поки цього не помічає Шаріс та не показує жестом перерізане горло. Тоді він припиняє. Ми розмовляємо про найбанальніші речі: роботу, навчання, про те, де ми виросли, про все те, про що люди розмовляють при першій зустрічі. Гомес розповідає Генрі про свою роботу юриста, про те, як він представляє інтереси безпритульних дітей та дітей, які зазнали насилля і перебувають під опікою держави. Шаріс щедро частує нас розповідями про свої подвиги в «Іграх природи» – маленькій компанії, що розробляє програмне забезпечення, яке би змушувало комп’ютери розуміти, коли до них звертаються люди. Вона розповідає про свою роботу, що полягає у створенні малюнків, які бачимо на комп’ютерному екрані. Генрі розповідає про бібліотеку Ньюбері та дивних людей, які приходять вивчати книжки.

– А в Ньюбері справді є книжка, створена з людської шкіри? – запитує Шаріс у Генрі.

– Так. «Хроніки Навата Вузіра Гідерабеда». Її знайшли у 1857 році в палаці короля Делі. Прийдіть якось, я покажу її вам.

Шаріс знизує плечима та посміхається. Генрі перемішує тушкування. Коли він заявляє, що час їсти, ми всі летимо до столу. Протягом усього цього часу Гомес та Генрі попивають пиво, а ми з Шаріс потягуємо вино. Гомес постійно доливає у склянки, тому ми навіть не їмо. Я й не усвідомлювала, наскільки ми всі сп’яніли, поки ледь не промахнулася з кріслом, яке Генрі мені встиг підставити, а в Гомеса мало не загорілося волосся, коли він підпалював свічки.

– За Революцію! – підносить він склянку.

Ми з Шаріс теж піднімаємо свої, і Генрі також.

– За Революцію!

Починаємо завзято їсти. Різотто в’язке та ніжне, гарбуз солодкий, а курка аж плаває в маслі. Мені настільки добре, аж хочеться кричати.

Генрі починає їсти, а потім штрикає виделкою в бік Гомеса.

– Яку Революцію?

– Перепрошую?

– За яку ми п’ємо Революцію?

Ми з Шаріс тривожно переглядаємося, але вже запізно.

Гомес усміхається, а моє серце аж опустилося.

– За наступну.

– Ту, за якої підіймається пролетаріат, а багатіїв з’їдають? Ту, де долають капіталізм заради безкласового суспільства?

– Ту саму.

Генрі підморгує мені.

– Думаю, Клер буде ой як нелегко. А що ти збираєшся робити з інтелігенцією?

– Скоріш за все, ми їх також з’їмо. Ти будеш у нас кухарем. Хавчик розкішний.

– Насправді, ми нікого не збираємося їсти, – тихенько говорить Шаріс, торкаючись руки Генрі. – Ми лише перерозподілимо їхні активи.

– Мені аж відлягло! – відказує Генрі у відповідь. – Щось я не горю бажанням тушкувати Клер.

– А