Читати книгу - "Проект «Україна». Галерея національних героїв"

1 липня 1939 року Амосов отримав диплом лікаря з відзнакою, поступив в аспірантуру з військово-польової хірургії. Микола Михайлович згадував, як це було – майже випадково: «Перед закінченням інституту директор Раппопорт (з військових лікарів) запропонував аспірантуру з військово-польової хірургії на своїй кафедрі. Місце було єдине – погодився. Так прозаїчно потрапив у хірургію».

* * *

У 1941 році М. М. Амосов був призваний у ряди Червоної армії. Протягом усієї Великої Вітчизняної війни він служив на Західному, Брянському, 1, 2 і 3-му Білоруських фронтах, а також на 1-му Далекосхідному фронті. Амосов був провідним хірургом польового пересувного госпіталю (ППГ-2266) від початку і до кінця війни.

Було дуже багато поранених, Амосов працював майже цілу добу, освоював нові хірургічні методики. Якось з резерву в госпіталь прислали нову групу медиків. Серед них опинилася Ліда Денисенко. Згодом вона стала дружиною Миколи Амосова і була з ним до самої смерті – вони прожили разом майже 60 років.

Ліда Денисенко, ледве потрапивши в госпіталь, захворіла, і Амосов був настроєний вельми скептично по відношенню до неї як до працівника – він завжди був дуже вимогливим до своїх співробітників. Але як тільки новенька одужила, Амосов із задоволенням відзначив, що працює вона чудово – робота горить в руках. 23 липня 1943 року Микола Амосов і Лідія Денисенко розписалися в загсі білоруського міста Речиця. З війни повернулися як чоловік і дружина.

Фашистська Німеччина була розбита, і війна закінчилася. Майже. Адже і після переможного салюту були ще різні події в історії ППГ-2266. Госпіталь розформували тільки в листопаді 1945-го. Поки була війна, всім здавалося, що як тільки переможуть Німеччину, відразу всіх демобілізують, і почнеться щасливе мирне життя. Але були ще півроку роботи в Японії. Амосов писав, що півроку ці були нудні: зник головний зв’язок між людьми – робота, велика загальна мета – перемогти! Але і до цієї роботи він ставився дуже відповідально, адже про сто не міг інакше.

В середині вересня госпіталь вивезли в район Владивостока – на станцію Седанка, лікарі роз’їжджалися, Амосов з дружиною були направлені в інший ППГ.

* * *

Після кількох років роботи на Далекому Сході, а потім в Брянську Амосови в листопаді 1952 року переїхали до Києва. Микола Михайлович дуже не хотів виїжджати з Брянська, але він мріяв про нову роботу, наукове і хірургічне зростання, яких в області не було, до того ж дружина Лідія поступила в Київський медінститут, в якому давно хотіла вчитися.

У листопаді 1951 року в Києві проводилася вельми значуща хірургічна конференція. Амосов зробив доповідь у Київському інституті туберкульозу і грудної хірургії ім. Ф. Р. Янковського, продемонстрував результати своїх операцій – рентгенівські знімки, гістологічні зрізи. Директор інституту туберкульозу Олександр Самойлович Мамолат був приголомшений побаченим і почутим, він зразу ж запросив Амосова до Києва для керівництва спеціально створеною клінікою торакальної (грудної) хірургії. Так Київ зустрів Миколу Михайловича з розкритими обіймами. За наказом міністра охорони здоров’я Л. І. Медведя в госпіталі для інвалідів війни було створене торакальне відділення. Тут з особливою повнотою розкрився різносторонній талант хірурга і дослідника, фізіолога і інженера Амосова, стала особливо плідною його наукова, організаторська, педагогічна і громадська діяльність. У Києві робота Миколи Михайловича була пов’язана з двома інститутами – туберкульозу і пульмонології й інститутом удосконалення лікарів.

У березні 1953 року Амосов захистив докторську дисертацію. Його обрали на кафедру в Київському медінституті. Була робота в новій клініці, складні хворі, виступи в товаристві хірургів – одне слово, почалась інтенсивна робота. Амосов одним з перших проводить широкі операції на легенях, що дозволяє повертати до нормального життя десятки хворих людей.

У січні 1955 року Микола Амосов зробив доповідь по хірургії легенів на з’їзді в Москві, яка мала величезний успіх. Він їздив з доповідями на конгреси до Румунії і Чехословаччини. Тоді ж Микола Михайлович почав робити прості операції на серці – його цікавить не тільки легенева хірургія, він на цей час дуже захоплюється кардіохірургією. «Весь 1955 рік пройшов під прапором серцевої хірургії», – підводив підсумок року Амосов.

Поступово легенева хірургія зійшла нанівець, розвивалася фармакологія, упроваджувалося все більше ефективних препаратів, що борються з туберкульозом, і залишилися операції на серці. «Понад усе були операції, які ніколи не відкладалися, і, звичайно, дочка. Їй належали вранішні і вечірні години», – писав Микола Михайлович. У 1956 році в житті Амосова відбулася знаменна подія: народилася дочка Катерина.

У 1955 році М. М. Амосов уперше в Україні почав займатися лікуванням пороків серця. Восени приступили до операції вроджених вад у маленьких дітей. Звичайно, це був успіх, але проблеми залишалися – не було ще знань з реанімації і найнеобхіднішої апаратури. Особливість оперативного лікування пороків серця полягала в тому, що внутрішньо-серцеві маніпуляції потрібно виконувати на «сухому серці», тобто на зупиненому. Для цього потрібні апарати штучного кровообігу для підтримки функцій життєво важливих органів. У той час такі апарати тільки починали створювати. Професор М. М. Амосов як хірург-інженер з ентузіазмом включився в цей процес, спираючись на свої інженерні знання. Разом зі своїми співробітниками – лікарем І. Ліссовим, інженерами-конструкторами О. Мавродієм і А. Трубчаніновим – він створив надійний, придатний для широкого використання апарат штучного кровообігу «серце – легені» і одним із перших у СРСР упровадив його в практику.

1961 рік став для Миколи Михайловича щедрим на нагороди: йому була присуджена Ленінська премія, він був нагороджений орденом Леніна і обраний членом-кореспондентом АМН СРСР.

З 1962 року почався зріст науково-медичної кар’єри Миколи Михайловича відразу по кількох напрямках, причому, як визнавав він сам, «без усяких зусиль з мого боку: я свято слідував правилу М. А. Булгакова: ніколи нічого не проси». На початку року Амосова обрали членом-кореспондентом Академії медичних наук. Пропозицію вніс президент академії О. М. Бакульов. Потім у той самий рік нагородили Ленінською премією – Амосова і ще чотирьох легеневих хірургів.

Коли Миколі Михайловичу запропонували висунути свою кандидатуру в депутати Верховної Ради СРСР, він вельми здивувався: «Вже зовсім несподіваний чин, от як це було: викликали в обком і сказали: “Є думка висунути вас у депутати. Народ підтримає”». Я делікатно відмовлявся, мені справді не хотілося, але наполягати побоявся: всі під партією ходимо! Потрапиш у немилість – працювати не дадуть». З того часу Микола Амосов стає помітною постаттю радянської еліти, уособлюючи досягнення радянської хірургії. У депутатах професор Амосов пробув чотири терміни, його регулярно переобирали у Верховну Раду – в 1966-му, 1970-му, 1974-му. У його обов’язки входило