Читати книгу - "Морські пригоди «Зоряного мандрівника»"

них наблизиться. Люсі міцно вхопилася за рею і спробувала заспокоїтися. Матроси, не шкодуючи сил, веслували назад, до світла – до нього нібито було вже зовсім недалеко… «Скоріше б уже!» – подумки підганяла Люсі.

Хоча веслярі гребли щосили, сплеск води майже не порушував мертвої тиші, що оточувала корабель. Кожен знав, що ліпше не прислуховуватися, але втриматись не міг. І невдовзі всі почули якісь невиразні звуки, але кожному верзлося своє.

– Ти чуєш, там… такий дивний звук… як ніби хтось клацає величезними ножицями?.. – тихо спитав Ринса Юстас.

– Тсс-с! – пошепки обізвався Ринс. – Я чую, немов хтось видирається на борт…

– Щось дряпається на щоглу, – сполошено зауважив Каспіан.

– О-ох… – простогнав один із матросів. – Забили в ринду. Так я і знав…

Каспіан, намагаючись не дивитися на різні боки, а особливо назад, пройшов уздовж корми до Дриніана.

– Дриніане, – стиха промовив він. – Чи довго ми туди запливали, я хочу сказати, пливли в темряві до того місця, де підібрали незнайомця?

– Хвилин із п’ять, – прошепотів у відповідь капітан. – А що?

– Та те, що ми вибираємось звідси вже набагато довше.

Рука Дриніана на стерні затремтіла, а чоло вкрилося холодним потом. Та сама думка пройняла всіх на кораблі.

– Нам ніколи звідси не вибратися, ніколи, – нарікали веслярі. – Він не туди править, ми просто кружляємо на місці. Нам не вибратися…

Незнайомець у лахмітті заволав:

– Звичайно, не вибратися! Нізащо і ніколи… А я ж, дурень, вирішив, що вони мене відпустили… Ні, нам нікуди не подітися…

Притулившись чолом до поручнів бойового марса, Люсі зашепотіла: «Аслане, Аслане, якщо ти всіх нас любиш, допоможи нам». Темрява анітрохи не розвіювалася, але дівчинка чомусь відчула себе трохи краще – щоправда, зовсім трохи. «Врешті-решт, доки з нами ще нічого не сталося», – подумала вона.

– Дивіться! – закричав хрипким голосом Райнельф, що стояв на носі.

Попереду завиднівся ледь помітний полиск світла, і, коли всі повернули голови в його бік, він несподівано перетворився у широкий промінь, що освітив увесь корабель. Навіть не освітив, а висвітлив його з темряви, мов прожектор. Каспіан спочатку замружився, потім озирнувся навколо й побачив застиглі обличчя своїх супутників. Усі дивилися назад: кожен на свою виразну чорну тінь.

Люсі пильно вдивлялася у смужку світла попереду й нарешті дещо розрізнила. Це «дещо» спочатку здалося їй хрестом, потім літаком, потім повітряним змієм – і ось над самою своєю головою вона почула шум крил і побачила альбатроса. Птах тричі облетів щоглу й нарешті примостився на гребні золоченого дракона на носі. Він щось мовив на своїй пташиній мові. Що саме, ніхто не зрозумів, але всі зрозуміли, що то голос надії. Потім альбатрос розпростав крила, злетів і повільно полетів попереду, забираючи дещо праворуч. Дриніан не зволікав – повів корабель слідом, не маючи жодних сумнівів у тому, що птах виведе їх із цього страшного місця. Але ніхто, крім Люсі, не чув, як, облітаючи щоглу, птах прошепотів до неї: «Будьте мужніми, дитя моє!» – і голос, що мовив ті слова, був – вона у тому не сумнівалася – голосом Аслана, а приємний солодкий запах дмухнув їй в обличчя.

За якусь мить темрява посірішала, і не встиг слабкий промінчик надії осяяти їхні думки, як вони виринули під яскраве сонце в тепло, де над нами синіло блакитне небо. І всі одразу зрозуміли, що боятися їм уже нема чого, та ніколи й не було. Кліпаючи очима, усі роззиралися навкруги, вражені тим, як сліпуче сяяв корабель у променях сонця: усі підсвідомо очікували, що темрява не полишить корабель просто так, а «причепиться» до біло-зелено-золотавого, немов отой бруд чи накип. Раптом хтось щасливо розсміявся, а за мить уся палуба заходила ходуном від дружного реготу.

– Мало не втрапили в халепу, – зауважив Райнельф.

Не гаючи ані хвилини, Люсі спустилася на палубу, де всі з’юрмилися навколо врятованого. Не пам’ятаючи себе від щастя, він деякий час не міг вимовити жодного слова і лише вдивлявся у синє море й сонце, несміливо торкаючись руками фальшборту й канатів, ніби хотів упевнитися, що то відбувається з ним насправді, а щоками його сповзали великі сльози.

– О, дякую, дякую, дякую вам! – нарешті спромігся вимовити він. – Ви врятували мене від… від… такого, що й словами не передати! Хто ж ви? Я заморець із Нарнії, і колись мене звали лордом Рупом.

– А я, – сказав Каспіан, – Каспіан, король Нарнії. Ми вирушили в путь на пошуки вас і ваших супутників, що колись були друзями мого батька.

Лорд Руп опустився на одне коліно та поцілував королю руку.

– Сір, – промовив він, – з усіх людей саме вас я волів би бачити тепер перед очима своїми найбільше. Чи можу я просити вас про милість?

– Про що йдеться?

– Ніколи, благаю, ніколи більше не повертайте мене туди, у те страшне місце, – він повів рукою у бік корми. Усі повернулися туди, куди він вказав, але позаду них, куди сягали очі, простягалося лише яскраве синє море та таке ж яскраве блакитне небо. Темний острів і темрява, що поглинала його, зникли, мов їх і не було.

– Подивіться лише! – не стримав здивованого вигуку лорд Руп. – Ви його знищили!

– Не думаю, що то були ми, – похитала головою Люсі.

– Ваша величносте, – звернувся до Каспіана Дриніан, – піднімається південно-східний вітер. З вашого дозволу, я накажу сушити весла та підняти вітрило. Усі перевтомилися, а веслярі найдужче. Їм потрібно відпочити.

– Звичайно, – кивнув Каспіан. – І нехай усім наллють грогу. Хе-е-х! – позіхнув він. – Я й сам почуваюся так, ніби можу проспати цілу добу.

Отож увесь наступний день вони стрімко летіли на південний схід. І ніхто з присутніх на кораблі навіть не помітив, коли зник альбатрос.

Розділ 13

Три сплячі бородані

Вітер не змінював курсу та що не день робився дедалі слабшим, допоки хвилі не почали здаватися такими собі брижами, що їх частіше зустрінеш не на морі, а на злегка колиханій поверхні озера. І щоніч на небі з’являлися нові сузір’я, яких зроду не узрієш у Нарнії, і Люсі зі змішаним почуттям остраху та радощів думала, що їх, либонь, не бачила ще жодна жива людина. Ці нові зорі в теплому повітрі ночі сіяли з надзвичайною силою. У ці ночі багато хто спав на палубі, а перед сном вів довгі неквапні бесіди або, перехилившись через борт, милувався загадковим мерехтінням піни, яку здіймав міст корабля.

І ось одного казкового вечора, коли захід сонця за кормою був особливо прекрасним і саме небо здавалося від того ще ширшим, праворуч по борту