Читати книгу - "Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності"

щодо яких він не матиме жодних зобов’язань після того, як надасть їм певні права та привілеї. Що ж стосувалося його прав на нову територію, то він мислив династичними категоріями. Він та його двір перебирали під свій контроль міста Київ, Переяслав та Чернігів, які цар сприймав як свою вотчину, успадковану від Рюриковичів. Те, що нова династія була Романових, а не Рюриковичів, загубилося в пилу переговорів.

Незалежно від правових та ідеологічних основ Переяславської угоди, цар виконав обіцянку Бутурліна й дав козакам те, на що ніколи не погоджувався польський король: визнання козацької державності, 60-тисячного козацького реєстру та привілейованого статусу для нерухомості козаків. Він також визнав вольності, що ними користувалися інші соціальні верстви за польських королів.

Однак угода перш за все заклала умови для військового альянсу. Вона не встановлювала західного кордону козацької держави — він міг бути там, куди дійдуть козацькі коні. Московська та козацька армії вступили у війну проти Речі Посполитої на окремих фронтах: козаки, підтримані московськими корпусами, почали наступальні дії в Україні в межах Польського королівства; московські війська почали наступ під Смоленськом і рушили на захід через Білорусь і потім у Литву. Спільний наступ московських та козацьких військ дав неочікувані наслідки. Хоча польським та литовським військам за підтримки кримського хана вдалося чинити ефективний спротив, улітку та восени 1655 року польсько-литовський контрнаступ провалився: козаки знову обложили Львів, а московські війська увійшли до Вільна, столиці Великого князівства Литовського.

Це був початок епохи, що увійшла до історії Польщі під назвою Потоп. У глиб Речі Посполитої просувалися не лише козацька та московська армії: у липні 1655 року до них приєдналися шведи, які почали власний наступ, перетнувши Балтійське море. До жовтня в руках шведів були Варшава та давня столиця Польщі — Краків. Стривожені перспективою краху Польщі та швидкою експансією Швеції, яка тепер претендувала на захоплені московськими військами землі Великого князівства Литовського, восени 1656 року московські дипломати уклали Віленське перемир’я, що поклало край польсько-московській війні. Хмельницький та козацькі старшини були розгнівані тим, що їх не допустили на переговори. Сепаратний мир з Польщею залишив козаків наодинці з їхнім традиційним ворогом. Стосовно них цар зрадив свій головний обов’язок за Переяславським договором, так як його розуміли козаки, — військовий захист своїх підданих.

Богдан Хмельницький проігнорував польсько-московську угоду та відправив свою армію на допомогу союзнику Швеції, протестантському правителю Трансільванії, боротися з поляками. Тепер навіть військовий альянс між козаками й царем став піддаватися сумнівам. Хмельницький шукав нових союзників від моменту вступу Швеції у війну проти Польщі. Здавалося, шведи хотіли того самого, що й він, — зруйнувати Річ Посполиту. Переговори щодо укладення українсько-шведської угоди, що поклала б край Речі Посполитій і гарантувала включення до складу козацької держави не лише України, а й частини Білорусі, одержали новий імпульс після дій царя, які гетьман розглядав як зраду України.

Однак Хмельницький не дожив до того, щоб побачити укладення цього міжнародного союзу. Він помер у серпні 1657 року, залишивши на роздоріжжі створену ним державу та очолюваних ним козаків. Хоча Хмельницький і вважав, що його союз із царем вичерпав себе, офіційно він дотримувався укладеної в Переяславі угоди. Ця угода стала важливою частиною великого й суперечливого спадку старого гетьмана. Козацькі літописці XVIII століття прославляли його так само, як професори та студенти Київської колегії в грудні 1648 року, коли він в’їжджав до Києва. Вони звеличували його як батька нації, визволителя свого народу від польського гніту. Але також вони оспівували його як гетьмана, який досяг найкращої з можливих домовленостей із царем: вони вважали статті Богдана Хмельницького, затверджені царем, Великою хартією українських вольностей у Російській імперії.

Розділ 11

ДНІПРОВСЬКИЙ РОЗКОЛ

Повстання Хмельницького започаткувало довгий період війн, що спонукали багатьох істориків називати наступні десятиліття після повстання Руїною. Крім того що спустошення та депопуляція українських земель, особливо на правому березі Дніпра, дійсно завдали величезного удару економічному, культурному та політичному життю регіону, основним довгостроковим наслідком воєн став поділ України по Дніпру між Московською державою та Польщею. Дніпровський кордон став впливовим чинником ранньомодерної української історії, і деякі дослідники вважають, що він є важливим навіть сьогодні, впливаючи на культурні й подекуди політичні вподобання українців по обидва боки колишнього польського кордону.

Уявлення Богдана Хмельницького щодо козацької держави передбачали її територіальне розширення, а не розпад на частини. Але розкол усередині козацької старшини, що зрештою призвів до поділу Гетьманщини, став очевидним незабаром по смерті старого гетьмана в серпні 1657 року. Спусковим гачком стала боротьба за успадкування найвищої посади в країні — проблема, що принесла чимало лиха не одній середньовічній державі. Хмельницький думав про створення власної династії й незадовго до смерті запланував обрати на гетьманство свого сина Юрія — досить хворобливого 16-річного юнака, який страждав від нападів епілепсії. Те, що відбулося потім, не здивує нікого, хто читав поему Олександра Пушкіна «Борис Годунов». Досвідчений придворний, призначений на посаду регента юнака, прибрав його — у випадку України, не проливши жодної краплі крові, — і організував власне обрання на керівну посаду.

Так розпочалася драма, що призведе до поділів. Якщо Хмельницький очікував, що спадкове гетьманство існуватиме за тим самим принципом, як у Польщі, де на престол послідовно обирали членів однієї династії, то система, що виникла в Україні, була більше схожа на успадкування трону в Молдовському князівстві, де нових правителів обирали та позбувалися за бажанням або за згодою Османської імперії. На відміну від Молдови, за Україну боролися три могутні сили: московити, поляки та турки. Незалежно від того, яка з цих держав вигравала, козаки незмінно залишалися в програші. Їхня система наступництва була абсолютно недієздатною, ставши чинником дестабілізації цілого регіону.

Людиною, яка привласнила гетьманську булаву після усунення Юрія Хмельницького восени 1657 року, був Іван Виговський. Його життєвий шлях та кар’єра були зовсім інші, ніж у Богдана Хмельницького. Народжений у сім’ї православної шляхти, Виговський не мав проблем із визнанням свого шляхетного статусу. Його обрання гетьманом стало перемогою шляхтичів усередині козацької еліти на противагу старшинам, які були ветеранами довоєнного козацького реєстру. Дуже показовим у цьому плані був його вибір нового генерального писаря. Посада дісталася не ветерану козацьких воєн, а українському магнату Юрію Немиричу, чиї латифундії конкурували з володіннями роду князів Вишневецьких.

Маючи дуже добру освіту, Юрій Немирич належав до радикального крила польської Реформації, групи, відомої як антитринітарії[18]. (Засновник унітаріанської церкви Джозеф Прістлі принесе їхнє релігійне знамено до США наприкінці XVIII століття.) Немирич